ГЧ
Шрифт:
Однак незабаром настав час, коли він перестав знаходити ці приховані джерела зростання, а продуктивність цеху все ще відставала. Знову довелося піти на компроміс: знизити якість сушіння, щоб прискорити його і виконати накреслену програму. Федір зрозумів, що не впорався з завданням. Він був засмучений і не знав, що робити далі. З цим і прийшов сьогодні до Миколи.
Дізнавшись про нещастя друга, Микола раптом насторожився і змусив його докладно розповісти, як у них сушать деревину. Федір відчув, що Микола неспроста цікавиться такою, здавалося
— Для наших цілей потрібне дерево особливої якості, добірне, рівношарове, гладеньке. І сухе, щоб вологи було не більше дванадцяти процентів. Найкраще просто витримувати дерево при помірній, однаковій температурі. Але при такому способі сушіння доводиться чекати мінімум рік. Тому ми користуємося штучним сушінням — у камерах, з певним режимом обміну повітря і температури. Це набагато прискорює сушіння, але зате і призводить до браку. Досліджуючи деревину під мікроскопом, часто виявляли в ній дрібні тріщини. А це вже брак. І чим суворіший режим сушіння, тим більший процент браку.
— Так-так, — протягнув Тунгусов, постукуючи пальцями по столу і поглядаючи на Федора з якоюсь іронічною увагою. — І скільки ж часу триває таке «культурне» сушіння?
— Ну, це швидко — діб сім-десять, залежно від породи дерева.
— Діб?! — вигукнув Микола.
— Ну, звичайно. Можна ще прискорити, але тоді браку буде більше.
Тунгусов заскрипів стільцем, обурено соваючись.
— Послухай, Федю, може, у вас фабрика якась відстала, допотопна?
— Як відстала? — посміхнувся той. — Найновіше обладнання… Я ж знаю, за кордоном таке саме.
— Федю, любий, облишмо закордон… Тьотю Пашо, — звернувся він до «годувальниці», що ввійшла в кімнату з чайником у руці, — ви, здається, говорили, що в нас дрова сирі.
— Сирі, Миколо Арсеновичу, ну просто вода, мабуть, щойно з лісу. Тріщать та парують, а жару ніякого.
— Будь ласка, тьотю Пашо, виберіть нам невеличке полінце, яке сиріше, і принесіть сюди.
За кілька хвилин, протягом яких Тунгусов мовчки порався біля одного з своїх численних електроприладів, тітка принесла поліно. Микола випиляв з нього слюсарною ножівкою невеликий акуратний брусок.
— Дивак! — бурчав він сердито. — Ось вага, ось кронциркуль, ось таблиця… Можеш визначити вологість?
— Будь ласка, — відповів Федір, сідаючи до ваги. — Вологість майже нормальна для свіжого дерева, — зробив він висновок, закінчивши обчислення.
— Скільки?
— Сімдесят процентів.
— А вам потрібно дванадцять?
— Дванадцять, краще десять.
— А дев’ять?
— Ще краще.
— А вісім, а сім, а шість?..
— Так це ж неможливо!
— Неможливо?
— Ну, звичайно!
— Ех, дивак! Іди сюди.
Микола підійшов до свого ультракороткохвильового генератора і, вмістивши брусок між двома дисками конденсатора, ввімкнув струм.
— Дивись
За дві-три секунди з’явилася пара. Хмарка згустилась, огорнула брусок; маленькі блискавки раптом затріщали в туманному просторі. Тоді Микола зменшив струм.
Пара несподівано зникла, і Микола кинув брусок на стіл.
— Скільки минуло?
— Менше хвилини… секунд п’ятдесят.
— Ану, зважуй, обчислюй.
Федір узяв брусок і в ту ж мить вигукнув здивовано: брусок був майже невагомий. Зваживши і підрахувавши вологість, він повернув до Миколи збентежене обличчя.
— Ну? — розсміявся Тунгусов.
— П’ять процентів, Колю. Хм!.. — Федір трусив брусок на руці, мацав його, давив нігтем. — Але зажди! Як структура? Може, порушена?
— А подивись. Ось тобі сильна лупа, ось світло. Якщо хочеш, надріжемо, подивимося під мікроскопом.
Надрізали. Чорні брови Федора полізли вгору, коли він побачив у мікроскоп красиву, схожу на бджолині соти тканину берези.
— Колю, це ж чудово! Ніяких порушень! Що ж це таке?
Микола знову засунув брусок у генератор і через кілька секунд вийняв його, понюхав. Тепер брусок був схожий на пересушений сухар з крутого кислого тіста. Його грані вдавилися, кути зробилися гострими.
— Ану, розпиляй його навпіл.
Федір розпиляв. Тонкий зовнішній шар деревини був твердий, ледве піддався пилці. Всередині бруска виявилося вугілля.
— Згорів! — вигукнув зовсім вражений Федір. — Ні, це прямо чортівня якась! Згорів усередині! Як же це може бути?
— Як, як! — забурчав Тунгусов, набиваючи цигарку над тютюновою коробкою. — Все дуже просто. Я вміщую брусок в електричне поле високої частоти. Енергія поля пронизує деревину наскрізь і, діючи на її молекули, викликає рівномірне підвищення температури одразу в усій масі бруска. Вода перетворюється на пару і виходить крізь пори, як ти бачив. Процес цей можна провести майже моментально, якщо посилити енергію поля. Але тоді пара, не встигаючи виходити назовні, рватиме дерево, будуть тріщини. У вас вони утворюються з інших причин. Ви дерево сушите зовні. Звичайно, насамперед висихають його зовнішні шари; вони стискаються і стають крихкими. А всередині — обсяг такий, як і був. Виникають величезні напруження, які й розривають дерево. А при тому способі, який я тобі зараз показав, завдяки рівномірності нагрівання в усій товщі дерева ніяких напружень нема і бути не може, тому й деревина не руйнується. Зрозумів?
— Не зовсім. Якщо брусок нагрівається в усій товщі рівномірно, то чому ж він згорів тільки всередині, а поверхня вціліла?
— А це тому, що волога, яка випаровується з поверхні, трохи охолоджує зовнішній шар, і він нагрівається пізніше. Якщо тримати довше, згорить усе.
— Слухай, Колю, а можна таким способом сушити великі маси деревини, скажімо колоди, дошки?
— Звичайно, можна. Збудувати потужніший генератор, з більшим конденсатором і пропускати через нього колоди по конвейєру.