ГЧ
Шрифт:
Був серед них і Федір. Зовсім уже нові для нього речі довелося йому вивчати, коли виникла раптом на заводі нагальна потреба організувати власне виробництво… дерева. Дерево відігравало тоді ще чималу роль в авіації і йшло на пропелери, фюзеляжі транспортних, спортивних та інших літаків і планерів.
Простудіювавши потрібну літературу, Федір дістав відрядження і зробив велике турне по деяких підприємствах Союзу. Тут він побачив, як на практиці, шляхом особливих маніпуляцій — підготовки, сушіння, склеювання і обробки — деревина перетворювалася на матеріал, що міг би конкурувати з металом. Нове коло знань і справ захопило Федора, і він добре впорався з дорученим йому завданням.
Однак минали роки, металургія теж не спала, і деревина починала потроху виходити з ужитку в авіації,
Причиною відставання фабрики був сушильний цех. Він не встигав постачати виробництву деревину потрібної якості, і «музиканти» всі свої сили кинули на розшуки досвідченого спеціаліста, який міг би налагодити роботу цеху і вивести фабрику з прориву. Тонко організована розвідка виявила інженера Решеткова, тільки-но він з’явився в одному з відділів Наркомату важкої промисловості на площі Ногіна…
Спершу «музиканти» просто і делікатно запропонували Федорові працювати у них. Федір мало не розреготався у відповідь, — такою кумедною йому здавалася перспектива стати діячем «музичної фабрики» порівняно з його знову воскреслими мріями про велику техніку. Він відмовився дуже переконливо і твердо. Тоді «музиканти» застосували обхідний маневр. Вони докладно розповіли йому про свої труднощі і просили терміново відвідати фабрику, оглянути сушильний цех і — всього-навсього — провести консультацію, допомогти їм порадою… На це Федір охоче погодився, тим паче, що вже почував себе винним перед ними: дуже вже явно вони були засмучені його відмовою. До того ж головні «музиканти» — директор і головний інженер — сподобалися Федорові, він відчував у них справжніх ентузіастів свого виробництва. Федір захопився оглядом фабрики. Він побачив і взнав багато цікавого і нового для себе. Закінчивши обхід, вони зібралися в цеховій конторці. Тут настав момент головного удару.
— І от що виходить у результаті всіх наших виробничих зусиль, — сумовито сказав директор, знімаючи з стіни гітару, що висіла там серед інших інструментів. — Спробуйте…
Федір не був ні музикантом, ні особливим цінителем музики, але мав добрий слух, любив гітару і трохи, по-ділетантськи, грав на ній. Усе це директор встиг обережно вивідати в нього.
— Пошліть за Андрійовичем, хай принесе свою, — сказав він головному інженерові.
Гітара, яку розглядав Федір, була «шикарна», сяяла дзеркально покладеним лаком, майстерною інкрустацією з перламутру. Перемагаючи в собі деяку ніяковість, він узяв кілька звичних акордів. Звук як звук… Так само, мабуть, звучали і ті гітари, на яких йому доводилося грати…
— Ні, справді, я не беруся судити, — сказав він, знизавши плечима. — Нічого особливо поганого не помічаю.
— Стривайте, зараз помітите… Все пізнається в порівнянні, — посміхнувся директор. — Заходь, Андрійовичу!
На порозі кімнати з’явився літній, зовсім маленький на зріст, худорлявий чоловічок у синій спецівці. Лівою рукою він міцно притискав до грудей стареньку, потерту і непоказну гітару середніх розмірів.
— Познайомтесь, товаришу Решетков, це наш головний учитель і найсуворіший суддя, старий гітарний майстер — колишній кустар-одиночка. Великий маг і чарівник, що знає всі таємниці тонкого мистецтва…
— Годі тобі, Тимофію Петровичу… — невдоволено перебив майстер, сухувато вітаючись з Федором. — Навіщо кликали?
— Хочемо показати товаришеві інженеру, які бувають на світі гітари.
— Граєте? — спитав майстер, пронизливо дивлячись поверх окулярів на Федора.
— Та ні… так… трішки…
— Що ж, подивіться.
Приймаючи гітару з рук Андрійовича, Федір почув складний і дивний звук — наче гітара
— Оце — гітара… — захоплено промовив він і повільно, насилу відриваючи од неї погляд, повернув майстрові.
— А ну, Андрійовичу… Покажи… — попросив директор.
Той сів на стілець, обережно, двома руками поклав гітару на ногу, низько схилився до неї, наче вслухаючись у її дихання. Було щось хиже і водночас ніжне в усій його зігнутій постаті, в обережних і чіпких пальцях, що владно обхопили гриф і чутливо торкалися струн.
І от пролунав голос: простий заспів старовинної російської пісні «Есть на Волге утес». Одразу підхопив його тихий, невиразний, але могутній хор багатьох голосів, що долинули немов здалеку. Потроху пісня міцніла, сміливішала. В ній вчувалися і гомін широкої, роздольної річки, яка б’є хвилями в скелі, і безмежна далечінь, і глибина тих сотень років, що стоїть цей дикий, самітний стрімчак… І все це незбагненно перетворювалося на таку величезну, всеперемагаючу могутність людського духу, що все навколо зникло, перестало, існувати для Федора…
Непомітно змовкли шуми, що долинали з цеху; хтось обережно і безшумно відчинив та так і залишив відчиненими навстіж двері…
А коли Андрійович закінчив, довго ще, з хвилину, тривала тиша, потім так само нечутно зачинилися двері і за ними знову прокинулися шуми цеху і голоси людей.
— Ви справжній артист, — сказав Федір і, не знаючи, як краще висловити те почуття, що охопило його, по-дружньому обняв худі плечі майстра.
— Ручна робота, — відповів той, відходячи вбік. І, багатозначно подивившись на директора, додав з явним натяком на якусь уже відому їм суперечку: — Кустарна… А фабричним способом хіба таку зробиш?.. Піду, Тимофію Павловичу, у мене там кришки сушаться…
Не чекаючи відповіді, він вийшов.
— Ні, зробимо… — вперто сказав директор. — Хай не таку, це, звичайно, унікум, витвір художника. Андрійович робив її вісім місяців, а матеріал для неї сушив і витримував років п’ять. Але ми можемо робити просто хороші інструменти. А випускати таку погань, — він кинув гнівний погляд на стіни, обвішані інструментами, — це ж шкідництво, такою продукцією ми тільки відбиваємо потяг у людей до музики… І все через те, що не можемо налагодити правильного сушіння матеріалу… Запасів нема. Сушильний цех працює повільно. А всяке прискорення процесу призводить до браку. Зачароване коло якесь!.. А знайдемо вихід… Повинні знайти! Давайте разом, товаришу Решетков… Це ж благородне та й цікаве завдання. Чого вам поспішати з своєю механікою? Попрацюйте у нас, налагодимо справу і — будь ласка, нікуди механіка не втече!
А Федір сидів, опустивши очі, і, внутрішньо посміхаючись, думав про те, що директор даремно старається, бо як не дивно, а його вже переконав цей лютий, очевидно, противник фабричного виробництва — Андрійович…
…Протягом найближчих двох тижнів Федір заново перекроїв сушильний цех. Із захопленням знаходив він усе нові джерела продуктивності — то в режимі камер, то в економічнішому використанні їх ємкості, то в самому плануванні обладнання. Він відчув тут себе творцем і радів, бачачи, як його зусилля перетворюються на нові кубометри добре висушеної «музичної» деревини.