ГЧ
Шрифт:
Тільки тепер усе це відбувається на відстані десяти кілометрів. Мюленберг почуває водночас і відразу, і гордість, коли наведений ним промінь одним лише дотиком звалює коня на такій великій відстані.
Коли затихають захоплені компліменти Мюленбергу і стримані — Гроссу, Вейнтрауб пропонує перейти до пояснення нового принципу машини.
Мюленберг повільно піднімає руку, тре лоб.
— Будь ласка, я готовий… — оглядаючись, він бачить, як Ганс нерішуче відходить назад. — Можете йти Ганс, ви мені більше не будете потрібні! — голосно і суворо говорить він. Потім додає тихо
— Ви обережні, — відповідає той. — Але ні, всі ці люди в курсі справи. Це ті, хто разом зі мною працювали над першою машиною і будуть працювати над другою.
«Цінне визнання, — думає Мюленберг, — очевидно, тут усі, хто може бути небезпечним».
— Ну й чудово, — каже він. — Тоді почнемо. Підійдіть ближче панове. Я почну з найголовнішого — іонізатора.
Він повільно відкручує кришку тильної частини «гармати», довго порпається в ній, нарешті виймає концентричні електромагніти. Треба дати час Гансові відійти якомога далі. Гросс схиляється над його плечем.
Шість чоловік, тісно розташувавшись з обох боків містка, на якому сидить Мюленберг, намагаються зблизька роздивитися чудову деталь.
Саме так і уявляв собі цю останню сцену Мюленберг, коли отут же, на полігоні, лежачи на землі із заплющеними очима і ледве живим серцем, він придумав свій план…
Ех, яке страшне хвилювання… Серце починає клекотіти, як лава в жерлі вулкана. А що коли воно не витримає в останню мить? Ні, не треба тягти…
Він швидко оглядається довкола. Ганса вже нема. Велика рука інженера лягає на пульт ліворуч. Пальці намацують важельок вимикача четвертої групи акумуляторів… Ще один маленький, зовсім непомітний рух — і кінець… Мюленберг не наважується повернути важельок. У нього виникає нестерпне бажання спершу сказати їм в лице, що їх чекає… І він говорить здавленим, зривистим голосом:
— Усе це зробив доктор Гросс… зовсім не для того, щоб убивати… Ви вирішили інакше… Але… «Хто взяв меч, від меча загине…»
Очі всіх, опущені до електромагнітів, здивовано злітають до його очей.
— Тепер — розплата… Швидше! — кричить він глухо сам собі…
Швидким рішучим кроком Ганс прямує до воріт полігона. Треба пройти метрів двісті.
Прохідна контора. Він оглядається. Ні, застряти тут не можна. Потім його не випустять. Ось перепустка. Треба встигнути…
Він виходить за огорожу, перетинає дорогу і стежкою, що скорочує дорогу до шосе, заглиблюється в ліс.
Потім швидко звертає праворуч. Він майже біжить краєм лісу вздовж паркана.
Ось, нарешті, зручне дерево. Він вилазить на нього, як білка, намагаючись не ламати сучків, усе вище й вище. Потроху полігон широкою панорамою розгортається між гілками. Ще невеликий рух вгору. Він бачить машину Гросса, людей, що оточили її, чорну постать Мюленберга, яка бовваніє над пультом.
Тепер — не відривати очей. Втече Мюленберг чи ні?
В цю мить картина моментально і беззвучно
Весь зіщулившись, стиснувши щелепи в конвульсивному напруженні, Ганс чекає. Каламутний серпанок відходить вбік…
Настає разюча тиша. Все довкола наче завмерло з переляку.
Там, де була машина, нічого нема, тільки темна пляма глибокої воронки. В різних напрямах, на різних відстанях від неї можна побачити те, що лишилося від людей… Що тут належить Мюленбергу, Гроссу — важко сказати.
Кінець…
Ще кілька секунд Ганс, як і все довкола, лишається нерухомим. Потім, немов опритомнівши, він стрибає з дерева і біжить прямо лісом на південь, до шосе.
Вечоріє.
Приміський поїзд з Мюнхена діловито підлітає до однієї з дачних станцій Розенгеймської залізниці — кілометрів за двадцять від міста. Він з ходу зупиняється, випускає на безлюдну в цей час платформу густий натовп пасажирів і негайно рушає далі, одразу набираючи швидкість. Люди з пакунками, з господарськими сумками, мовчки і квапливо йдуть до своїх домівок на короткий нічний відпочинок після трудового дня в місті. Платформа пустіє раніше, ніж поїзд зникає з очей.
Просто дивно, як швидко щезає кудись уся ця маса людей. Уже за одну-дві хвилини тільки на головній вулиці, що йде прямо від станції, можна побачити кілька чоловік; більше ніде нікого нема. Такий темп життя. В усьому відчувається темперамент воєнного часу.
Двоє вийшли з одного вагона і рухаються в одному й тому ж напрямку — по головній вулиці. Один — літній, вусатий, в робітничій кепці, другий — високий, білявий, блідий юнак іде за ним кроків за сорок. Через кілька хвилин передній звертає в провулок ліворуч, потім праворуч. В кінці вулиці він входить у двір і зникає в маленькому будиночку, але в ту ж мить з’являється знову і, відчинивши хвіртку, чекає біля неї. Коли другий, точно повторивши всі його повороти, проходить повз нього, він каже тихо:
— Заходь, Ганс, усе гаразд.
Невеличка світла кімната зустрічає їх готовим до вечері столом і таким ароматом кулінарії, який долинає разом з шкварчанням з кухні, що прибулі, навіть не перезирнувшись, починають якось дивно і, мабуть, безглуздо посміхатися. А втім, усе це не так просто, як може здатися. Сьогодні Ганс прокинувся близько шостої ранку, причому спав він лише три години; відтоді у нього в роті, крім двох склянок зельтерської води, які він випив на вулиці після повернення з полігона, нічого не було. Потім весь день він ледве міг поворухнути язиком — так сухо і терпко було в роті.