ГЧ
Шрифт:
Пригадувалися епізоди ідеологічних битв. «Якщо ти добре будуєш заводи, електростанції або конструюєш машини, — соціалізмові начхати, що ти не вмієш грати на скрипці, або не читав «Війну і мир», або не цвенькаєш по-англійськи», — запально твердив Федір.
«Ні, брат, брешеш… — не одразу знаходячи гідну відповідь на зовні переконливі докази друга, і тому не дуже впевнено парирував Микола. — І твоя нікчемна думка в основі шкідлива… бачу її добре, ти мене на скрипку не піймаєш…»
Микола тоді спалахнув і, розійшовшись, так розтрощив друга за недооцінку, — вже не тільки культури, а й самого соціалізму, — що той злякався своєї помилки і відступив.
А тепер, ось уже років зо два, Микола тільки своєю електротехнікою
Проте гірка хвиля сумнівів спливла так само швидко, як і налетіла. Заспокійливих контраргументів тут було багато: електротехніка — це спеціальність, і їй по праву належить максимум часу та уваги; все нове треба впроваджувати негайно; зрештою, це тимчасово, не завжди ж будуть такі термінові справи…
Головного ж, у чому і ховалася небезпека, Микола так і не схопив: усе, що не стосувалося його спеціальності, уже не вабило його до себе, як раніше…
Отоді-то на перший план і випливло ще неохололе захоплення ультракороткохвильовим телефоном, і Микола із звичною енергією почав «просувати» його.
І треба ж, щоб у цей час з’явився Федір — перша людина, якій Микола розповів про свій «генератор чудес». Мало того, на другий день після їх зустрічі з майстерень оптичного інституту повідомили про те, що перші замовлені деталі готові. Так Тунгусов знову повернувся до свого улюбленого дітища.
Федір навідував тепер друга через кожні два-три дні. І не тільки почуття дружби нестримно тягло його до Миколи: він знайшов у ньому невичерпне джерело нових знань, захоплюючих, майже фантастичних для нього ідей.
Будь-хто інший заважав би Миколі самою своєю присутністю. Не кажучи вже про те, що Федір просто практично допомагав другові під час роботи, він виявився тим вдячним співрозмовником, з яким Микола міг ділитися думками. Коли Федір приходив, Тунгусов зовсім змінювався; звичайно стриманий і мовчазний, навіть потайний, він легко підхоплював будь-яке запитання Федора, пояснював, показував досліди, які були дуже схожі на фокуси досвідченого естрадного маніпулятора, і радів щирому подиву друга.
Захоплюючись, він іноді виходив за межі зрозумілого Федорові, але й тоді не переставав розвивати свої думки, відчуваючи, що його пояснення переходять у творчий процес, цінний для нього самого. Після таких бесід, незважаючи на, здавалося б, пасивну роль Федора в них, у голові в Миколи завжди виникало щось нове, щось там осідало, викристалізовувалося… Це було щось схоже на хімічну реакцію, яку викликає наявність каталізатора, хоча сам він у цій реакції, очевидно, не бере участі…
Словом, знову забилося поруч з Миколою близьке серце, і всі справи, все життя його набули нового змісту, нової відповідальності.
Радіограма з Німеччини спершу не справила на Миколу помітного враження; її затьмарила поява Федора. Подумавши тоді трохи над шифром, друзі вирішили, що розгадати його, не маючи ніяких даних, хоча б натяків на зміст, просто неможливо, а тому і не варто сушити голову.
Однак думка про шифр не давала Миколі спокою і з кожним днем ставала настирливішою і тривожнішою. Звичайно, це був важкий і ризикований крок з боку німця. Навіщо зроблено цей крок? Шифр — значить таємниця. Як розкрити її тільки одній людині — Миколі, в радіорозмові, яку можуть чути всі — і друзі, й вороги?! Микола ставив себе на місце німця і бачив, що завдання може бути розв’язане тільки в тому разі, якщо він сам проявить досить винахідливості і волі до його розв’язання. І от уже не хвилини, а цілі години Микола сушив голову над цими сімома буквами. Федір приходив найчастіше в дні і годний «ефірної вахти» вечорами. Вони пили чай і вигадували сотні різних способів знайти в буквах який-небудь смисл.
Через кілька днів німець знову з’явився в ефірі, несподівано, як
— Як схема? — коротко спитав він.
— Bd. Sory. Nil, — відповів Микола. — Погано. Дуже шкодую, що нічого не зрозумів.
— Продовжуйте експерименти, прошу вас, — передав німець і зник з ефіру.
Наступного разу, замість відповіді на запитання про схему, Микола спитав:
— Чи можна виготувати її без допоміжних даних?
— Можна. Залучіть друзів, ви всі її добре знаєте, — була відповідь.
А ще через день, очевидно під тиском якихось подій, навіть не запитавши нічого, німець попросив прийняти «роботу за схемою» і передав зашифрований цифровий текст, що зайняв майже цілу сторінку у «вахтовому журналі» Миколи.
— От, Федю. Це вже повідомлення, — замислено говорив Микола. — Очевидно, те саме, для якого потрібна була вся ця ефірна конспірація з шифром… Що ж робити, кого ще залучити?… Ясно, що ми її добре знаємо…
— Кого «її»?
— Та цю саму схему, те, що означають букви, те, чого ми ніяк не можемо розгадати… і що, звичайно, нам добре відоме, бо тільки на це й міг розраховувати німець!.. Зрозуміло лише одне: ці букви, як би вони не були перемішані, не можуть скласти слова, бо тут шість приголосних і лише одна голосна. Таких слів не буває. Найшвидше це перші літери слів якоїсь загальновідомої фрази, вислову, приказки, лозунга, можливо, назви установи, якої-небудь організації…
Була знову перерва в роботі, кварцева оптика затримувала монтаж генератора. Друзі з видимою насолодою любителів повільно сьорбали міцний чай, майстерно заварений тіткою Пашею, і посилено копалися в пам’яті, вишукуючи підхожі словосполучення в лозунгах, приказках, популярних піснях… Микола сипав догадками, як із казкового рогу достатку. У Федора справа йшла гірше. Цього вечора думки його були зайняті іншим, і він тільки чекав зручної хвилини, щоб змінити тему.
— Сьогодні я тобі поганий помічник, — сказав він, нарешті. — Голова не тим зайнята.
— А що в тебе? — стрепенувся Микола.
…Інженерна доля Федора складалася взагалі невдало, його потяг до механіки, машинобудування раз у раз натикався на різні обставини, що збивали його з прямого і, здавалось, такого простого шляху. У військово-технічному авіаційному училищі йому довелося зайнятися моторами. Вже тут йому загрожувало відхилення в бік технології і навіть ще менш потрібної йому експлуатації. Федір, однак, вважав це відхилення випадковим і, звичайно, тимчасовим, тому нічого загрожуючого в ньому не вбачав. Проте на заводі, куди його потім направили, Федір, як людина сумлінна і здатна зацікавитися справою, почав швидко просуватися і непомітно для себе утверджувався як технолог.
Це був час багатого на «дитячі хвороби», але надзвичайно бадьорого і рішучого старту молодої радянської промисловості. Кинутий ще Леніним клич — «догнати і перегнати!» — був чи не найпопулярнішим і, здавалось, легко здійсненним лозунгом народу, «ДІП» — червоніло на стінах цехів і заводських воротах, «ДІП» — кидалося з стрімких лобів паровозів, з бортів пароплавів, «ділами» називалися нові верстати, машини, прилади…
Зрозуміла, доступна всім, життєво необхідна для країни ленінська ідея заволоділа серцями. Учбові заклади, звичайно, робили свою справу, готували спеціалістів, але не вони вирішували тоді основне завдання. Широкий і незборимий, як океанський приплив, радіолюбительський рух постачав кадрами — хай не завжди дипломованими, але по-справжньому творчими і невгамовними — радянську радіотехніку. Захоплені польотом саморобної іграшки авіамоделісти довбали вищу математику і починали будувати справжні літаки. І так всюди. Це були ентузіасти, захоплені ідеєю творіння — досягти, оволодіти, переступити! Вночі вони сиділи над книгами і зошитами, щоб вдень виконати чергове завдання.