ГЧ

Долгушин Юрій Олександрович

Всупереч звичаєві Тунгусова, апарат не був упорядкований до кінця. Надзвичайно складний монтаж, величезна кількість деталей не були сховані в спільну оболонку. Бракувало «одягу», його замінював простий шматок бязі, яким Тунгусов накривав зверху агрегат, коли припиняв роботу.

Деталі кількох складних конструктивних вузлів можна було остаточно розмістити тільки після старанної перевірки їх в роботі. І от Тунгусов перевіряв, шукав це найвигідніше розташування деталей. Колосальна частота пульсу, який готовий був забитися

і оживити поки що холодне тіло «ГЧ», змушувала враховувати кожну десяту частку міліметра взаємної відстані між деталями та екранами, бо саме в ній у чутливому дотикові і сплетінні невидимих електричних та магнітних полів і народжувалося нове проміння.

Тунгусов зовсім не виходив з дому. Кожен новий день він вважав останнім днем цієї стомлюючої роботи. Він вимірював, розраховував, потім припаював деталі, а вони в цей час сповзали з визначеного їм місця, зсувалися на якусь невловиму частину міліметра, на непомітну частку градуса. Вимірювальні прилади капризували, доводилося обчислювати і враховувати помилки, придумувати нові способи вимірювань.

Тьотя Паша навіть бурчати перестала. Вона знала, що робота закінчується, і чекала цього кінця з таким самим нетерпінням, як і Тунгусов.

— А стекла всі прикрутив? — питала вона співчутливо, поглядаючи здалеку на дивовижний апарат.

— Стекла всі, тьотю Пашо. Тепер от котушки лишилися…

— А багато тих котушок? — діловито цікавилася вона, по-своєму оцінюючи обсяг роботи. І Тунгусова підбадьорював і радував цей живий струмочок простого людського співчуття.

Болісно наближаючись, кінець роботи все-таки настав несподівано і приголомшив Миколу. Раптом виявилося, що все уже зроблено! Найскладніші завдання розв’язані, всі деталі готові, перевірені, поставлені на місця. Перевіряти більше нема чого.

Ідея здійснена!

І тут вперше Микола відчув тривогу. А що як помилка? Що коли його теоретичні узагальнення, з яких виник цей рогатий дивовижний апарат, лише фантазія самовпевненого ділетанта, котрий перескочив за межі власних можливостей.

Зараз це з’ясується…

Лишається ввімкнути генератор, поставити на шляху променя шматок металу або мікроскоп з біологічним приймачем-детектором.

Ні… Микола посміхнувся, не поспішаючи зняв з цвяха кепку і, вдаряючи нею об руку, вийшов. Тьотя Паша, почувши його кроки, повільно випливла з кухні.

— Закінчив, чи що?

— Піду прогуляюсь, — уникаючи прямої відповіді, сказав Микола.

Був тихий і теплий вечір. Важке міське повітря ледве втискувалося в легені. Але Миколі і це повітря здавалося свіжим і приємним. Після довгого свого ув’язнення він дихав на повні груди.

Ішли перехожі, мчали, крякаючи, мов качки, автомобілі.

Микола намагався ні про що не думати, але не міг заглушити збудоражених думок. «Помилки не може бути!»

Дійшовши до першого ж провулка, він не витримав, повернув назад і швидко попрямував додому.

Нічого

зволікати! Все гаразд! Зараз він дасть струм, і з круглого отвору в товстому свинцевому об’єктиві екрана бризне нове проміння. Проміння, яке дасть людині владу над речовиною. Проміння, яке руйнуватиме або перероблятиме матерію, залежно від повороту оцієї ебонітової ручки.

Ось шматок заліза. Він давно вже чекає своєї долі. Зараз Тунгусов націлиться на нього, поверне ребристу ручку верньєра так, щоб його біла стрілка зупинилася на цифрі 26. Тоді з свинцевого отвору піде «проміння заліза», коливання, частота якого відповідає «пульсові» цього самого заліза.

І залізо почне резонувати.

Ніхто не знає, що таке резонанс. Але резонанс — це величезна сила. Кволим своїм голосом людина вигукне: «О-о-о-о!» — і в цьому звуку може виявитися тон, сила якого зруйнує скелю.

Та це механіка. Електричний резонанс сильніший, він може діяти на найміцнішу в світі систему — на атом.

…Якщо найшвидкісніший сучасний літак на повному ходу вріжеться в скелю, постраждає трохи скеля, на дрізки розіб’ється літак, але жоден атом каменю й металу не буде порушений.

А електричний резонанс…

Залізо почне резонувати.

Ледве помітний поворот другої ручки — і потужність коливань посилиться. Електрони атомів заліза, що потрапили в полон резонансу, кинуться геть, почнуть вилітати з своїх орбіт!

Рівновага атома порушиться.

Атом заліза перестане бути атомом заліза: він зробиться атомом марганцю, хрому, ванадію, титану…

Микола переніс «ГЧ» на стіл біля вікна, поставив його на ящик. Куди спрямувати промінь? Треба бути обережним: хто знає, що може трапитися, якщо він прослизне повз залізний брусок, покладений на край підвіконня, і впаде на людину!

За вікном було вже темно. Рожевуватий кусок каламутного столичного неба нависав згори, стиснутий з боків силуетами двох найближчих будинків. Вони здавалися величезними. В прольоті між ними білів освітлений ліхтарем фасадик старого двоповерхового особняка на другому боці вулиці, а десь далі за ним височіла чорна брила якогось великого будинку. Ланцюжок широких вікон у його верхньому поверсі був яскраво освітлений, і в останньому вікні бовваніла маленька чорна постать людини, яка очевидно, стояла на підвищенні.

Микола взяв бінокль. Людина жестикулювала, стоячи перед пюпітром, щось говорила, звертаючись, мабуть, до аудиторії, якої не було видно звідси. Людина стала орієнтиром для Миколи. Бінокль зсунувся трохи праворуч, і будинок обірвався темним рогом. Так, там ніяких споруд більше нема. Це небо.

Туди, повз ріг будинку, вгору, у світовий простір, Микола спрямував об’єктив свого апарата. Потім він опустив штору, поставив на шляху променя залізний брусок і ввімкнув струм. Повернув ручку настройки. Сірим світлом спалахнула свинцева лампа.