ГЧ
Шрифт:
— Під впливом хініну.
— Виходить, хінін діє не на плазмодії, а на організм. І точка прикладення його дії, очевидно, нерви?
Малярійники розводять руками.
— Механізм дії хініну невідомий, — відповідають вони. — Крім того, бувають хіностійкі раси плазмодіїв.
— Добре. Почекаємо. Коли це з’ясується?
— Хворого щойно прийняли. У нього дводенна форма малярії. Сьогодні хінізуємо, завтра-післязавтра уже знатимемо.
Через день з’ясовується, що «раса паразитів не хіностійка», хінін припинив приступи пропасниці у хворого. А плазмодії його витримали в пробірці кінську дозу цієї отрути!
Після
— Вони мають рацію, — говорить він своїм аспірантам. — Риданівці мають рацію! Я все життя, можна сказати, просидів на малярії і завжди стикався з фактами, які свідчать про те, що малярія і плазмодії — різні речі. Але я разом з усією медициною не міг наважитися визнати це, вишукував усякі каверзні пояснення фактам. І от ми дійшли до того, що ототожнили кнопку і дзвінок. Хіба не так? Хіба у нас плазмодій не став синонімом малярії? Замість того, щоб лікувати організм, ми охотимося за його паразитами, які, може, тільки тому й розвиваються в ньому, що хвороба створює для них сприятливі умови.
Подумати тільки, яка дурниця виходить: хінін — основна наша зброя — явно нешкідливий для плазмодіїв! Знаючи це, ми все-таки націлюємося на плазмодіїв… щоб влучити в малярію. Але ж ще три віки тому південноамериканські дикуни жували кору хінного дерева, щоб позбутися пропасниці. Зараз для мене цілком ясно: хінін діє саме на організм, а не на плазмодіїв. І паразитів убиває організм, а не хінін. Це далеко не одне й те саме, товариші. Тут величезна принципова різниця. Ми орієнтуємо всю нашу методику лікування на безпосереднє знищення паразитів у крові, а дуже можливо, що це непосильне завдання. Отруїти паразитів, що наповнюють кров, не зачепивши, не ушкодивши при цьому саму кров, хіба це не абсурд? Ні, Ридан має рацію. Всі наші зусилля повинні бути спрямовані на те, щоб змусити організм припинити ненормальні процеси, які з’явилися в ньому і дають можливість плазмодіям жити і розмножуватися. Якщо ним це пощастить зробити, організм сам розправиться з плазмодіями і з усіма симптомами хвороби. Ридан має рацію! Треба негайно включатися в його роботу, товариші. Завтра ж підемо до нього поговорити. Згодні?
Час минає. Боротьба, що розгорнулася довкола нових ідей, стає не такою галасливою і гострою, як на початку. Вона набирає позиційного характеру. В медичній пресі з’явилося кілька протестів хранителів старих основ, проти «недостатньо обгрунтованих» і «скороспілих» висновків новаторів, але вони пролунали глухо, непереконливо. Вони лишилися навіть без відповіді.
Ридан, вирішивши, що вступати в полеміку поки що марна справа, обмежився короткою — на одну сторінку — інформаційною заміткою в академічному щомісячнику. Тут були скупо описані основні досліди і в кількох пунктах викладені неминучі висновки. Номер з цією заміткою через два дні став бібліографічною рідкістю, а в деяких бібліотеках відвідувачі незабаром почали скандалити, повертаючи щойно взяту книжку: в ній бракувало саме тієї сторінки, яка їх цікавила!
Ця сторінка була немовби просякнута якоюсь хвилюючою речовиною. Ті, що читали її, відчували незрозуміле тремтіння, як на початку землетрусу.
Тепер усе це вляглося, люди визначили свої позиції, почали готувати ділові аргументи. У вивчення нової проблеми включається цілий ряд наукових колективів, кілька клінік. Ридан час від часу одержує багатющий матеріал для своїх узагальнень.
Однак багато хто почав надто захоплюватися вишукуванням нових доказів правильності основної ідеї про роль нервових процесів у розвитку хвороб.
Ридан бачить, що справа далі не йде, і кидає нову спрямовуючу
— Досить вивчати і доводити. Наше завдання лікувати людей, а не доводити теорії. От ми знайшли важливу ланку в механіці захворювання, навчилися штучно відтворювати природний патологічний процес, переконалися, що нерви ведуть цей процес. Дуже добре! Тепер ми повинні змусити нерви припиняти цю шкідливу роботу в хворому організмі, припиняти хворобу. Якщо ми цього не зробимо, наша праця нічого не варта.
Потік доказів вичерпується. Риданівці знову шукають. Завдання дуже складне і непевне, воно схоже на рівняння, в якому всі величини невідомі. Минає рік, і новатори, зайняті своєю справою в фізіологічних лабораторіях, клініках, лікарнях зовсім зникають з наукового горизонту. Шукання не дають результатів.
Консервативна опозиція, оправившись від бурхливого наскоку нових ідей, потроху підводить голову і з властивою їй в’їдливою коректністю починає ховати «безпідставні фантазії деяких учених». Ридан мовчить. Друзі радять йому виступити з великою ґрунтовною доповіддю. Він махає руками: навіщо? Хай потішаться старенькі!
— Ми йдемо правильним шляхом, — каже він впевнено. — І, я гадаю, скоро матимемо солідні аргументи. Отоді й виступимо.
Але аргументи вперто не з’являються, а Риданові, зовсім несподівано для нього, доводиться заговорити.
Якось він одержав запрошення на збори столичних лікарів, присвячені оглядові останніх досягнень вітчизняної медицини. Ридан іде, сподіваючись виловити в повідомленнях лікарів що-небудь корисне для себе, які-небудь натяки на «аргументи».
Він сидить серед публіки і уважно слухає. У вступній частині доповіді підбиваються підсумки діяльності органів охорони здоров’я в країні. Вони чудові, ці підсумки, вони можуть переповнити гордістю серце кожного радянського громадянина. Доповідач показує діаграми. Ось як розширюється медична допомога населенню: на величезній території Союзу вже не знайдеш такого куточка, де б не було в крайньому разі хоч медичного пункту. Жодна країна в світі не витрачає стільки коштів на охорону здоров’я людей. Ось армія, що оберігає здоров’я. Ось санаторії, лікарні, будинки відпочинку, величезна мережа дитячих закладів: нема дитини, за розвитком якої не стежив би лікар. Це матеріальні передумови. А ось результати. Доповідач з паличкою-указкою переходить до нової серії діаграм. Зменьшується кількість захворювань. Круто падає чорна лінія смертності. Лине вгору крива здорового, міцного потомства…
Зал аплодує. Аплодує і Ридан.
Починаються виступи спеціалістів з різних галузей медицини. Говорять про нові прийоми лікування, про нові ліки, нові операції. Ридан невдоволений. Усе це окремі випадки, дрібниці, звичайне в усякій справі вдосконалення старого. Нічого принципово нового. Загальних питань медицини ніхто не торкається.
На трибуну виходить один з ортодоксів — автор надрукованої в минулому році статті проти нових ідей Ридана. Цікаво…
Він говорить довго. Чудові діаграми, які демонструвалися тут, переконують його в тому, що «охорона здоров’я на правильному шляху: вона швидко використовує всі досягнення теорії медицини».
Цього не може витримати Ридан.
— Такої теорії нема! — голосно вигукує він.
У залі починається пожвавлення, галас. Публіка, пізнавши Ридана, просить дати йому слово. За кілька хвилин він уже на трибуні.
— Признаюсь, — повільно говорить він у напруженій тиші, — я не чекав, що такі авторитетні представники медичної науки вважатимуть за можливе сховатися від важливих принципових питань теорії за загальні перемоги охорони здоров’я. Це в основному не наші перемоги, товариші. Охорона здоров’я — далеко не одна лише медицина. Ці перемоги належать соціалізмові. Поліпшення умов праці, харчування, жител, відпочинку, лікарської допомоги і таке інше, — ось що, а не розвиток самої медичної теорії привело до цих перемог…