ГЧ
Шрифт:
А звідси висновок, що й лікувати хвороби можна, діючи на нервову сітку. Застосовуючи свої звичайні методи лікування, медицина так і робить, хоча звичайно вона сама цього і не підозріває. В цьому її недосконалість.
Ридан підвівся.
— Ми відкриваємо новий розділ в історії медицини. Запитання є?
Приголомшені новими думками, слухачі якусь мить сидять нерухомо. Потім одразу зводиться кілька рук.
— А мікроби?
— А інфекційні захворювання?
Ридан сміється.
— Я так і думав. Чим несподіваніша думка, тим більше в ній незрозумілого. Пропоную
Досліди з тваринами тривають.
Майже кожного ранку приходить вантажна машина і привозить десяток-два нових собак.
У бактеріологічній лабораторії починається війна. Два табори визначилися там одразу після виступу Ридана. Керівник лабораторії, професор Халтовський, відомий своїми блискучими роботами з мікробіології, очолює опір. Бачачи, що більшість його співробітників уже захоплена ідеєю Ридана, він починає діяти з властивою йому делікатністю і якоюсь в’їдливою ніжністю.
— Костянтин Олександрович — запальний чоловік, — каже він. — На жаль, в науці це не завжди… допомагає. Він говорить: «Усі хвороби», «всі патологічні процеси». Боюсь, що це помилка, і нам треба вчасно застерегти від неї професори. Чому «всі»?! Ну, а, скажімо, інфекційні захворювання? Їх теж організовують нерви? Виходить, уся боротьба з мікробами зводиться нанівець? Мікроби ні до чого? Виходить, найвизначніші відкриття Пастера, Мечнікова, Дженнера, Ерліха та інших славетних учених, завдяки яким людство позбулося жахів віспи, дифтериту, сифілісу — помилка?!
Риданівці мовчать. Важка артилерія професорських аргументів гнітить своєю авторитетністю. І нотки «справедливого обурення», які доречно звучали в словах професора, такі переконливі. Правда, бракує ясності. Чи так уже необхідно тривожити імена світил?
Аспірант-комсомолець Данько шукає ясності, насупившись і ламаючи в руках сірникову коробку. Сірники в ній перестали вже триматися і раз у раз випадають на підлогу.
— А все-таки ці експериментальні виразки на ногах виникають від подразнення нерва у віддаленому пункті, а не від мікроба, — вперто промовляє Данько і одразу переводить суперечку з туманних вершин у галузь конкретних уявлень і фактів. — Кожного разу ця операція неминуче приводить до виразок. Куркін це довів. Тут сумнівів не може бути. Знаєте, скільки він таких операцій зробив?
Халтовський смикає вусом, нервово кусає верхню губу.
— Добре! Але ж ми пересвідчилися, що всі ці виразки кишать звичайними для них мікробами? Чи, по-вашому, мікроби теж з’являються внаслідок подразнення нерва?
Данько мовчить.
— Спробуйте-но одержати експериментальну виразку без мікробів, чисто нервовим шляхом, — в’їдливо підкреслює мікробіолог, ворушачи в повітрі пальцями.
Можна подумати, що ця розмова передається по якомусь інститутському нерву у віддалений пункт — до Ридана. Він раптом входить у лабораторію.
— Ось що, товариші. Виразки на стопі виникають
І він виходить.
Халтовський похмуро дивиться в простір, вус його смикається.
А Данько підводить голову і посміхається товаришам.
Тим часом чутки про риданівські досліди виходять за межі інституту. В наукових установах, у клініках, в сім’ях учених виникають суперечки, накреслюється розкол; одні вже знаходять у новій теорії пояснення багатьох незрозумілих явищ, інші тремтять перед можливим потрясінням основ.
Ридан усе це знає. Йому розповідають співробітники, йому дзвонять, нарешті, приходять відвідувачі, щоб одержати вказівки і в своїх установах розпочати нові дослідження.
Одного чудового дня аспірант Данько потрапив до Тропічного інституту, де в нього ціла група знайомих лікарів та аспірантів. На нього нападають із запитаннями, але він обмежується короткою інформацією і відхиляє дебати. Ніколи — у нього справи.
— Для того, щоб вилікувати людину від малярії, ви намагаєтесь знищити малярійні плазмодії в її крові. Так?
Початок принциповий і інтригуючий. Інститутці змовкають, передчуваючи нове відкриття, і з готовністю підтверджують:
— Так, так.
— Для цього ви даєте хворому хінін, який і вбиває плазмодії. Так?
— Так.
— Дозвольте маленький експеримент. Дайте трохи крові. Свіжої малярійної крові, наповненої живими плазмодіями. Кубиків два-три.
Кров приносять у термостаті, який зберігає температуру тіла. Другий термостат спеціально пристосований для досліджень. Він з’єднаний з бінокулярним мікроскопом, який дає можливість розглядати населення ще живої, теплої крові у капілярній щілині між двома рухомими дисками з дуже тонкого скла.
Данько повільно крутить диски, припавши до окуляра, і одразу натикається на плазмодії. Бліді, безформні грудочки, наповнені чорними крапками пігменту, повільно рухаються, витягуючи свої тупі, округлені виступи.
— Так, вони живуть. Тепер дайте розчин хініну, який ви впорскуєте хворим.
Він одливає в пробірку трохи крові і додає стільки ж хініну. В другу пробірку з кров’ю, де кишать плазмодії, він вливає більше хініну. В третю додає порцію такого міцного розчину, який отруїв би людину. Пробірки в термостаті.
Дослід триває довго. Данько час від часу підходить до мікроскопа. В усіх пробірках плазмодії продовжують жити. Хінін не діє на них!
— Що скажете, товариші? — Данько оглядає своїх друзів.
— Такі досліди відомі давно, — сумно говорить один.
— Я знаю. Я хотів побачити сам. Але хіба ці досліди не переконують вас у тому, що хінін безпосередньо не діє на плазмодіїв?
— Ні, не переконують. У пробірці одне, а в організмі створюється дуже складна обстановка.
— Згоден. Але чому ж вона створюється?