Приворотне зілля
Шрифт:
Одне слово, переконав. І справді, священик тут, у селі, живе, всі до нього ходять, користуючись тим, що дозволено. Щодо бісового поріддя він, звичайно, може бути і не в курсі, але щодо ідеологічної роботи ця церковна публіка давно вже перевірена - і за старих часів їх використовували, і зараз не без того, хоч, кажуть, молоді, хто іще не замазаний, на співпрацю ідуть неохоче.
Микола Пилипович і справді був досвідченим фахівцем, тому перш за все вирішив навести довідки у районних колег - чи не на них працює батюшка. На цьому нарада закінчилася, і до села
Телефонів у селі було всього два - на пошті та у сільраді. Поштовий відпадав із цілком зрозумілих причин. Микола Пилипович на хвилину замислився, а чи не з’їздити до міста автобусом, проте швидко відмовився від цієї ідеї - тільки день згаєш і зайві підозри на себе накличеш. Чого б це фольклористові швендяти сюди-туди, які у нього можуть бути термінові справи? Лишалася сільрада, куди і подибав досвідчений майор, щоразу зупиняючись та витираючи акуратним носовичком рясні краплі поту з чола.
Невеличка контора зустріла нашого фольклориста приємною прохолодою та помітною занедбаністю. Авжеж, ідеологія зараз не на висоті, а без неї хто буде фарбувати стіни?
– Тук-тук-тук! Можна?
– прочинив Микола Пилипович найближчі двері.
За столом біля вікна сидів і нудився вчорашній знайомий, парторг, а тепер комерційний директор колишнього колгоспу, а тепер акціонерного товариства чи як там. Він одразу радо підхопився назустріч.
– Шановний! Драстуйте. Заходьте, сідайте. А я думаю, хто до мене зайде?
Йому явно нічого було робити, тому вхопився за гостя обома руками.
Микола Пилипович потиснув парторгову долоню, обережно сів на кульгавого стільця, прилаштувавши капелюха просто посеред столу, акуратно поправив зачіску і знову носовичком витер чоло.
– Хорошо у вас. Прохладно.
– Не без того, - радісно підтвердив парторг.
– Зараз у полі справжнє пекло, а в конторі затишно.
– Уборочну начинаєте?
– Скоро вже. Оно вчора який дощ пройшов. У нас завжди так - ціле літо пече, а як жнива - дощ.
Микола Пилипович сховав носовичка у нагрудну кишеню, тоді озирнувся. На парторговому столі стояв тріснутий телефонний апарат, значить, розрахунок був правильним.
– Ну і які віди на урожай?
– поцікавився він ввічливо.
– Та, знаєте, по-різному. Хто посіяв, ще сяк-так, а хто не сіяв, у того геть нічого не виросло… - Посміхнувся господар у вуса і раптом запропонував: - А може, горілочки по п’ятдесят грамів?
– Воно конєшно, - почухав потилицю Микола Пилипович.
– А можна я од вас позвоню сначала?
– Дзвоніть!
– радісно погодився парторг і посунув до гостя телефон, який одразу ж гостинно дзеленькнув.
– Тільки цеє… я… ну вобщем… - зам’явся майор.
– Жінці дзвоните?
– здогадався парторг.
– Ну вобщем, да… но… понімаєте…
Парторг поплескав його по плечу.
– Розумію. Все розумію. Не своїх жінок не буває, тільки своїм про це знати не обов’язково. Вгадав?
Микола Пилипович навіть почервонів для натуральності. Це було нескладно при
– Розумію. І не заважаю. А сам поки піду чарки помию, бо знаєте, раніше була у нас секретарка, а зараз уже самі якось…
Щойно парторг, видобувши із скособоченої шафи дві чарки, зник за дверима, Микола Пилипович м’яко і беззвучно зіслизнув зі стільця. Перш за все він опинився біля дверей і провів господаря уважним поглядом. Тоді міцно зачинив стулки і для певності припер їх стільцем. У наступну мить він уже був біля телефону і вправними рухами приторочував до слухавки невеличкий чорний диск на гумці, якраз поверх мікрофона. Точно такий за мить опинився і на другому кінці слухавки. І тільки перевіривши свій пристрій, озирнувшись та впевнившись таким чином, що ніхто його підслухати не може, майор набрав номер.
Незважаючи на елегійну атмосферу, районні колеги знали свою роботу, тому за дві хвилини Микола Пилипович з’ясував, що місцевий священик, отець Штефан, у картотеці не значиться, що дружина у нього тутешня, а сам приїхав з Волині, обіймає свою, так би мовити, посаду вже двадцять років, але на контакт не іде. Їм зараз можна не йти на контакт, і вони цим весь час користуються, зарази. Місцевий зв’язок був не дуже стійким, крім того, говорив Микола Пилипович не голосно, та ще й коробочки трохи викривляли звук, що б там не брехали їх розробники, тому складне священикове ім’я довелося перепитувати, але головна канва стала зрозумілою - легкого хліба не очікується, батюшка крепкий і вициганити у нього інформацію буде нелегко. Ліквідовуючи свої надбудови зі слухавки та ховаючи їх до кишені, Микола Пилипович навіть почав сумніватися, а чи варто взагалі з ним зв’язуватися, коли він такий темний. Не виключено, звичайно, що на нього є щось у центральній конторі, але туди телефонувати - ціла історія, і інформації вони зразу не дадуть, це вам не район.
«А може, ну його на фіг?» - подумав Микола Пилипович, відсуваючи стільця від дверей та беручись за ручку.
На порозі стояв усміхнений парторг з двома чистими чарочками. Очі його випромінювали радість життя.
– Поговорили?
Микола Пилипович зміряв його підозрілим поглядом, але той спокійно пройшов до свого столу й видобув з шухляди те, що в народі звуть сулією, та зеленкуватий помідор. Впевненим рухом він розлив по чарках каламутну рідину й тицьнув одну з них до рук своєму гостеві.
– Будьмо!
Миколі Пилиповичу дістався помідор, парторг занюхав власними вусами.
– Слухайте, - запропонував партор г, коли перехилили ще по одній.
– А може, пообідаєте у мене? Бо все одно вже час, а живу я недалеко.
– І він вказав рукою у вікно.
Майор подивився у вказаному напрямку. Там, у затінку дерев на постаменті стояла бетонна жінка зі снопом над головою, а за нею виднілися вікна парторгової хати. Заперечувати проти такої гречної пропозицію було недалекоглядно, тому рівно через десять секунд господар уже зібрався. Це було нескладно - хіба чарки покласти у шухляду. Микола Пилипович вийшов у коридор.