Приворотне зілля

Капранови Брати

Майор мав причини для поганого настрою, оскільки так і не зміг заснути, а не зміг заснути знов-таки через поганий настрій, причиною якого якраз і була хазяйка квартири, Тетяна.

Вчора, коли прийшов він, полишивши молоду генерацію розважатись, хазяйка сіла на ґанку з метою побалакати з міським гостем. Микола Пилипович, зрозуміло, був не проти, тому що розмовляла вона приємно, посміхалась весь час. А хіба що - літо, відрядження, Тетяна жінка самотня, та й він в таких справах пасти задніх аж ніяк не звик. Хіба тільки специфічне завдання могло додати клопоту. Хто його знає, відьми, нечиста сила чи цей, аномальні явища. Тому майор про всяк випадок стримувався і одразу

в багнети не йшов. Треба трошки роздивитися.

Хазяйка ж трималася приязно та відкрито. Була вона з тієї породи, що люди кажуть «українська молочна», і все своє багатство носила картинно випнувши вперед, повільно та гордовито - саме те, коли чоловік розуміє.

–  А жінок у вас в інституті багато?

–  Та єсть…

–  А гарні?

Микола Пилипович посмикався на стільці, але обережність перемогла.

–  Це не жінки, а колеги. Только я не по етому дєлу, коли на работі.

–  Дружина ревнива?
– Хазяйка підморгнула і засміялася.

Якби не внутрішнє рішеня, майор давно б уже пішов у наступ, а так їв її очима - і все. Отаке от цілісінький вечір.

Врешті-решт, розмова торкнулася мети, з якою колеги приїхали в село.

–  Ви що, серйозно отими забобонами займаєтесь?
– Жінка поглянула недовірливо, і Микола Пилипович для авторитету сказав, що навіть книжку пише з цього питання. Отут уже сталося таке, чого майор ніяк очікувати не міг.

Хазяйка раптом підвелася, пішла до кімнати і повернулася з товстелезним обшарпаним зошитом. Урочисто влаштувавши його на колінах, вона видобула невідомо звідки потворні, як у старих бабів, окуляри, прилаштувала їх на носі і відкрила пожовклі сторінки.

–  От слухайте. Кажуть, що заєць - то чортова тварина. Попереду завжди біжить заєць, а позаду - чорт.

–  Що це?
– здивувався Микола Пилипович.

–  Записи.
– Жінка гордовито поглянула з-під окулярів.
– Це я назбирала, сама. З самого чистого народного джерела, - і посміхнулася, мовляв, не тільки у вас такі розумні.

Тут Микола Пилипович зрозумів, що трапив на ентузіастку.

Решту вечора він провів з ручкою в руках, клянучи себе та весь світ і вдаючи, що записує безцінні відомості про те, наприклад, що коли крашанку висушити та зберегти до наступного Великодня, то за першим дзвоном вона знову стане свіжим яйцем.

Боже, як змінилася ця жінка! Навіть груди її правили тепер хіба що за підставку для папірців. Очі ледве виднілися з-під замотаних на переніссі пластиром далекозорих окулярів. Пухкі пальці старанно перегортали сторінки, водячи по рядках синіх писаних літер, а голос аж набряк з уваги.

–  Та ви зовсім не пишете нічого! Ану, давайте я повільніше: «…і крапати зверху щирим воском зі свічки, примовляючи: «Щоб тебе за мною пекло, як пече вогонь той віск, щоб твоє серце за мною так топилося, як топиться той віск, і щоб ти мене тоді покинув, коли найдеш той віск. Потім закопати у землю. І якщо не знайде закопаного…» Записали?
– …не знайде закопаного, - приречено повторив Микола Пилипович. Щоб ти була пропала!

–  То за рік він вмре. Себто згорить від любові.

Тепер, сидячи у гаю під товстою осикою, Петро читав ці майорові записи та щиро реготав:

–  Слухайте, що ви написали: «Кажан виходить із звичайної миші, коли вона поїсть свяченого».

–  Хто?

–  Кажан. Ну, миша летюча.

–  А-а.
– Микола Пилипович похмуро позирав на ледь підпалену сонячними променями травичку і лаяв в душі хазяйку та згублений вечір. Петро розважався.

–  А оце, дивіться, як розбагатіти. На Купала треба накосить трави косою навпаки і скласти копу, а на Різдво

розрити. Звідти вилізуть чорти і дадуть все, що попросиш. Спробуєм, га? Скоро ж якраз Купала… Зачекайте, а це що?
– Петро схилився нижче, розбираючи.
– Записано… записано від Приходько Тетяни, село Зелене, - він підвів очі.
– Це теж вона продиктувала?

–  Ага.

–  Кошмар, - підсумував Петро, закриваючи записника.
– Жуть.

Вони сиділи в тіньку розкидистої осики, намагаючись зберегти діловий настрій у цей спекотливий липневий день. Сонце пробивалося крізь плетиво гілок і грало на землі яскравими зайчиками. Колеги навіть тут, під деревом, добряче спітніли.

–  Скупнутися б зараз, - замріяно сказав Петро і зразу згадав поштарчине запрошення на купання. Іти чи не іти? З одного боку, безперечно, іти, якщо для справи потрібно, з другого - як на це подивиться Леся, бо, хоча між ними нічого особливого не сталося, Петро відчував, що ця молода дівчина йому геть не байдужа.

–  Ну, хорошо, - сказав нарешті Микола Пилипович.
– Давай переходить до діла.

Петро викинув з голови сторонні думки й посерйознішав:

–  Треба связі установлювать.

–  Ага, ти їй про зуби сказав?

–  Сказав.

–  А вона?

Петро посміхнувся самовпевнено:

–  Куди вона дінеться.

–  А конкретнєє?

–  Сказала, узнає. Ну, вона ж не може зразу так зізнатися. Обіцяла до вечера сообщить.

–  Ну, гляді.
– Майор значуще подивився на лейтенанта, наче передаючи йому таким чином частину своєї великої відповідальності.
– А я пока буду прочосувать єйо окруженіє.

–  Правильна осада?
– Петро зіщулився.

–  Вєрно мислиш. Значить, дєйствовать будемо так… - І чоловіки нахилилися одне до одного, щоб ніхто сторонній не зміг довідатись про їхні стратегічні плани.

Згідно з усіма правилами науки - не фольклористики, а тієї справжньої науки, що її колеги вивчали свого часу в академії - при оперативній роботі вся ініціатива належала тому, хто мав безпосередній контакт із об’єктом розробки. Бо ж робота з людьми - річ тонка, особливо коли йдеться про жінку. Водночас решта групи має забезпечувати лідерові прикриття, збирати для нього інформацію, розробляти шляхи можливого відходу і таке інше. Хоч Петро досвідом значно поступався майорові, проте, враховуючи специфіку теперішнього об’єкта, саме він грав зараз першу скрипку. Так буває на творчій роботі, коли старший за віком, званням, досвідом і, врешті-решт, просто старший групи, змушений виконувати чорну роботу, іноді просто бути на побігеньках у молодшого. І нема тут чого дивуватися чи ображатися. Закон є закон. Утім, Микола Пилипович не дивувався і не ображався. Якби об’єктом розробки була Тетяна - це інша справа, а так з дівчиськом, яке фактично у доньки годиться, там молодому хлопцеві карти в руки. Ідея з хворим зубом давала можливість згодом вийти на справжнього виконавця, тобто ту, яка ворожить, а це точно має бути відьма. І от тоді настане черга майорові проявити весь свій досвід. Життя - суцільний калейдоскоп, правду каже начальник відділу полковник Перетятько.

По-перше, треба було з’ясувати стандартні питання - хто така ця поштарка, звідки взялася, перевірити родичів та найближче оточення. Це ази. По-друге… А от по-друге, Петро раптом запропонував поцікавитися місцевим священиком.

–  А священик причом?
– не зрозумів Микола Пилипович.
– Он же якраз наоборот. Бореться.

На це Петро слушно зауважив, що парторг теж бореться, а оно скільки цікавого розповів.

–  У священика служба така, що він їх усіх повинен знати або хоч відрізняти.