Приворотне зілля
Шрифт:
– Ну, не ворожку, а як її, ту, що зуби заговорює.
– Знахарку?
– Еге. А це не одне й те саме?
– Ну, - засміялася дівчина.
– А іще фольклорист називається.
Ця розмова точилася під час танцю, так що сторонній спостерігач був би абсолютно певен, що відбувається звичайне залицяння, бо очі дівчини блищали, та й хлопець посміхався, притискаючи її до себе. А сторонніх спостерігачів навкруги вистачало, багато очей поїдали красиву пару, особливо виділявся палаючий дівочий погляд з кутка, де зберігалися стільці. Леся відмовила всім кавалерам, що намагалися її запросити,
– Так що, не пройшов зуб у вашого колеги?
– Та ні, мається бідолашний. На тебе одну сподівання.
– Петро допитливо глянув на поштарку.
Вона явно насолоджувалася тим, що може стати в пригоді цьому молодому міському та красивому, а тому не поспішала з відповіддю. Дівчина замислено кружляла по клубній підлозі, і міцні руки її кавалера стискали гнучку талію.
– Ну!
– не витримав Петро.
– Та я в принципі говорила з бабусею своєю… - вона цідила слова, як дурну самогонку, по краплині.
– Вона мені не рідна бабуся, а так, родичка… Так сказала, може, допоможе з зубом.
Лейтенант відчув, як з глибини душі піднімається захват, справжній захват від вдало проведеної операції. Але він стримався і тільки запитав:
– А як її кличуть?
– Кого?
– не зрозуміла Наталка.
– Ну, цю бабусю твою нерідну.
– Баба Кабачиха. Її всі так називають. А що?
– Та нічого.
– І Петро ще міцніше обхопив поштарку, від радощів вихиляючись у якомусь зовсім уже незрозумілому па.
Тільки не подумайте, що ми щось наплутали. Лейтенант радів зовсім недарма. Здавалося б, велике щастя - ну, сказала дівчина, що її бабця зуби замовляє. Але той, хто коли-небудь працював з людьми, а тим більше намагався отримати від них необхідну інформацію, зрозуміє Петрову радість, а особливо враховуючи те, що діяти хлопцеві доводилося під чужою легендою у фактично ворожому оточенні, а в таких ситуаціях і одне слово буває на вагу золота.
Тим часом повільна музика скінчилася, Наталка нарешті зняла руки з лейтенантових плечей. Без будь-якого попередження диск-жокея із динаміків полинув справжній-справжнісінький рок-н-рол. Народ радісно загукав та потрошку почав відокремлюватися від стін. Наталка з викликом подивилася на Петра і повела плечима так, що у низькому викоті сукні заздригалися-затанцювали груди. Видовище було захоплююче, і хлопець дійсно очей не міг відвести від цього бурхливого танцю. Навіть не помітив, коли до них приєднався третій танцюрист, а точніше танцюристка.
Вона випадково (а чи випадково?) зачепила Петра струнким стегном, так що хлопець відірвався від споглядання поштарчиних принад.
– Ну, як наші дівчата танцюють?
– з викликом запитала Леся, а це вона покинула свій куток, щоб приєднатися до швидкого танцю.
– Чудово!
– відповів Петро, демонструючи добру реакцію і володіння собою.
Під час виконання свого завдання, а саме так, на лейтенантову думку, треба було трактувати останній танець, він трохи забувся про Лесину присутність, зате вона ні про що не забулася і, судячи з усього, не збиралася відступати під напором старшої товаришки.
Так вони і танцювали втрьох посередині зали, викликаючи недобрі погляди місцевих хлопців з-попід стін. Дівчата намагалися
Вся зала спостерігала за подіями - хто з захватом, хто з підозрою, хтось перемовлявся стиха, не випускаючи цигарок з рота.
Тому коли до Петра підійшли разом з останніми акордами і хрипким голосом запропонували прогулятися на свіже повітря, ні він, ні дівчата не здивувалися.
– Там хлопці поговорити хочуть, - сказано було Петрові, і він зрозумів, що це означає.
У залі зависла тиша. Диск-жокей не квапився з наступною музикою, очікуючи, поки міський гість у супроводі почту полишить танцювальну залу. Йому теж не подобалось, що цей приїжджий залицяється до їхніх дівчат, ще й до двох одразу. Та й скажіть, хто б таке витерпів?
На вулиці вже було поночі, і хоч над клубними дверима жовтів ліхтар, це не робило подвір’я світлішим, швидше навпаки - заважало очам звикнути до місячного світла.
Петро вийшов на ґанок і поворушив могутніми плечима, роздивляючись. Подальший сценарій був більш-менш зрозумілим. Єдине - треба було слідкувати, щоб ніхто не підкрався ззаду, а тому триматися ближче до стіни клубу.
Темні постаті курили цигарки. Петро налічив п’ять вогників. Трохи далі можна було розрізнити групу уболівальників. Шнир, що викликав на розмову, ушився і не заважав. Це не було надто небезпечним. Завдяки спеціальній підготовці у конфліктних ситуаціях лейтенант почувався, як риба у воді. Він прийняв бойову стійку - не ту, що ми бачимо у каратистів по телевізору, ні, просто розслабив плечі і напівзігнув коліна, розподіливши рівномірно вагу тіла. У такій позиції він був готовий до будь-якого нападу.
– Ну що, будемо битися?
– гучним голосом запитав Петро, адресуючи свої слова постатям з цигарками.
У ворожому стані розгубилися від такої відвертості. Петра це цілком влаштовувало.
– Ну, навіщо викликали? Битися? То давайте. Хто сміливий? Підходь!
– Він навмисне форсував звук, щоби збити супротивника з пантелику та посіяти сумнів у його серці. Бо хто ж не почне сумніватися, коли людина кидає виклик одразу п’ятьом?
– Ти цеє… не дуже, - невпевнено обізвався хтось із нападників.
– Що не дуже?
– Петро зробив крок уперед, не забуваючи слідкувати, щоб ніхто не опинився у нього за спиною.
– Ти битися хочеш? Давай!
Вони, безперечно, не очікували на таку агресію, а тому просто не знали, що сказати. Тіні розгублено переминалися з ноги на ногу.
– Так що, будем битися чи ні?
– Лейтенант ще раз обвів поле бою поглядом, не припиняючи контролювати простір за спиною.
Бажаючих не знаходилося.
– Шмаркачі, - презирливо просичав Петро. Перемогу можна було вважати здобутою. Для переконливості хлопець плюнув собі під ноги, розвернувся й пішов назад до клубу.