Приворотне зілля

Капранови Брати

Обід не забарився, і за двадцять хвилин гості вже сиділи біля великого столу з ложками у руках, а хазяйка, вклавши пишні груди на стіл, дивилася, радіючи їхньому апетиту. Густий духмяний борщ з полумисків так і просився до рота, щось м’ясне та пахуче виглядало з казанка, а серед столу на тарілці височіли горою традиційні вареники з вишнями, міцненькі, як сама господиня. Неначе гостей тут завжди були готові прийняти.

–  Ой лишенько, ми ж з вами навіть не познайомились! А все через Леську цю: «З Києва, з Києва». Я аж злякалася, думаю, куди таких столичних

та в мою хату, так що не подумайте нічого. Давайте хоч тепер знайомитись. Краще пізно, як ніколи. Вас як кличуть?

–  Мене - Петро.

–  Микола Пилипович.

–  А я - тітка Тетяна, ви, мабуть, чули. Це для вас, - вона кивнула Петрові.
– А для вас - як змовимось.

Микола Пилипович посміхнувся на хитрий хазяйчин погляд. Дуже невинно виглядало це сільське загравання.

–  Ви, значить, у Києві працюєте? Ви що ж, професор?

–  Доцент.
– Микола Пилипович змушений був перенести увагу з запаморочливих страв до розмови. Петро проковтнув вареник і підібрався.

–  Пісні збираєте?

–  Сказки. А ви, ізвиняйте, де робите?
– досвідчений майор перехопив ініціативу.

–  Вчителюю, - тітка Тетяна зневажливо махнула рукою.
– І сміх і гріх. Я ж агроном, сільськогосподарський скінчила, а одного разу голова підходе та каже: «Знову вчительку не прислали. Чи не доїхала. А діти чим винні? Виручай». От уже п’ятнадцять год і виручаю.

–  Так і не було вчительки?

Хазяйка тільки головою хитнула.

–  А от візьміть та пришліть когось зі свого інституту. А я тоді на пенсію піду.

–  Куди ж вам на пенсію?
– Микола Пилипович швидше ковтнув картоплю, щоб завершити комплімент.
– У тридцять літ пенсію не дають.

–  Ну, вже і тридцять, - зашарілася з приємності хазяйка.
– Стара вже баба.

Микола Пилипович заперечливо похитав ложкою.

–  Яка баба? А я тоді що, дєд старий? Ви такая, що вас хоч замуж зараз.

–  Ага, чорта мені той заміж? Одного ледве спекалася.

–  Пив?

–  Як свиня. Більш не хочу… Хіба що якийсь городський.

Вона знову хитро глянула.

Петро, який за балачками встиг добре попоїсти, вдав занепокоєння:

–  Нам же командіровки треба відмітити. Як вашого предсідателя знайти?

–  Голови зараз немає.
– Хазяйка вже спритно прибирала брудний посуд, складаючи його у велику емальовану миску.
– А ви до парторга ідіть, чи як його зараз, комерційного директора. Отак вулицею, а там праворуч біла хата.

–  Спасибі вам.

–  Та ну.
– Тітка Тетяна похитала головою.
– Нема за що. Не заблукайте.

Опинившись на вулиці, фольклористи попрямували у вказаному напрямку. Сонце вже цілком серйозно збиралося відпочивати. Найкраща пора дня, коли скажена спека припинилася, повітря ще тепле, а холодний вітер та комахи ще не прокинулися, даючи змогу поласувати приємним тихим надвечір’ям. Біля воріт на лавах сиділи баби, гралися на дорозі діти. У шлунку важко перевалювались вареники, що їх, здається, з’їдено було забагато.

Хата парторга знайшлася швидко - хто ж не знає, де начальство

живе. Сам хазяїн якраз стояв біля воріт, перемовляючись через паркан із сусідою. Був він у літах, мав розкішні сиві вуса і якимось дивом зберіг на голові густу копицю чорного-чорнющого волосся. Микола Пилипович, який ставився до перукарських питань більш ніж уважно, поправив капелюха на голові і заздрісно зітхнув.

Гостей колишній партійний, а тепер комерційний бог зустрів приязно - певно, сільський телеграф уже доніс повну інформацію.

–  Драстуйте, гості дорогі. Чим можу допомогти?

Микола Пилипович відкашлявся:

–  Ми командировані Київським науково-дослідницьким інститутом. Собіраємо фольклор, сказки, легенди. Но у нас дуже специфічная задача. Можна з вами поговорити?

–  А чого не можна? Ми завжди раді гостям. Проходьте до хати.
– Парторг прочинив двері і гукнув всередину: - Любо, збирай на стіл, з Києва гості приїхали!

Колеги не звернули уваги на цей заклик, а дарма, бо коли на широкому столі серед вітальні одна за одною почали з’являтися тарілки з наїдками, відмовлятися було вже пізно, до того ж тут, здається, теж ніхто не прислухався до думки гостей.

–  По чарочці за знайомство?
– Невеличкий зморшкуватий парторг, чи то пак комерційний директор, скористався тим, що колеги якусь мить роззиралися у незнайомому приміщенні, і вже наливав із високої пляшки чистий, немов сльоза, самогон.

–  На роботі… - промимрив було Петро, але отримав стусана під столом від старшого товариша.

–  На якій роботі? Помилуйте!
– Парторг обурено замахав руками і при цьому примудрився тицьнути колегам повні чарочки.
– Ну, приємно познайомитись. Як то кажуть, будьмо!

Микола Пилипович одним духом вихилив свою порцію, крекнув і витер губи. Петро з шумом видихнув повітря.

–  Файна штука!

–  Ще по одній?

–  Та якось… Ну, давайте.

Дзенькнули склянки.

Оскільки шлунки в колег уже були повні, міцна горілка справила якнайкраще враження.

Парторг зачепив на виделку смаженого перця.

–  Так звідки ж у столиці знають про наше село?

Петро багатозначно посміхнувся.

–  У столиці про все знають.

Микола Пилипович на правах керівника взяв ініціативу на себе.

–  Ви як людина сознатєльна, повинні нас правильно пойняти… Понімаєте, в чом діло. Ми собіраємо не просто фолкльор, а всякі там легенди, сказки.
– Майор затнувся, здається, на цьому його словниковий запас вичерпався.

Петро поспішив на допомогу:

–  Нас дуже цікавлять всякі лічності, що, знаєте, там знахарюють, дощ передбачають. Діди такі, баби. Ворожать які…

Парторг кивнув.

Більш за все колеги боялися зараз, що цей зі старих часів звиклий до перевірок чолов’яга матиме їх за чергову комісію, тому намагалися сподобатись співрозмовникові за рахунок посмішки та щирої розмови.
– …Знаєте, зараз цікавляться всі. Публікації там. От ми і вирішили звернутися до первоісточників, так сказать. Знаєте, щоб потім книжку написати.