Приворотне зілля
Шрифт:
Після такої легкої розправи з умовним супротивником лейтенант відчув приплив натхнення. Його навіть припинила турбувати дещо незвичайна ситуація з двома дівчатами, що на перетині їхніх інтересів він несамохіть опинився. А що - справа (читай Наталка) - одне, а почуття - інше. Одне одному не заважає. Хіба можна осудити спраглого, що хоче напитися з двох криниць?
Дівчата зустріли свого кавалера стурбованими поглядами. Він переможно посміхнувся, даючи зрозуміти, що така дрібниця, як розігнати зграю сільських хлопців, для нього нічого не варта. І не встиг розтулити рота, щоб сказати
– А хіба тебе батько на танці відпустив?
Леся тільки люто форкнула.
Так вони й танцювали цього вечора, дивною трійцею. Двоє дівчат майже не розмовляли між собою, але поперемінно претендували на увагу кавалера, а єдиний кавалер мусив приділяти увагу обом одразу. І якби тонкий психолог побачив його в цей вечір, він би обов’язково помітив, що молодшу хлопець притискає до себе міцніше, зате старша сама щільно притуляється до могутніх грудей.
З-попід стін на цю картину несхвально дивилися хлопці, проте, впіймавши облизня один раз, на подальші дії поки не наважувалися.
Зараз уже не ті часи, що були раніше, а тому закінчувати музику об одинадцятій ніхто не вимагає, і танці продовжувалися, доки диск-жокей нарешті упився і не зміг перемотувати плівку на магнітофоні. А це вже була глупа ніч.
Після оглушливої музики в залі запанувала тиша, і в ній раптом стало чутно, як калатають серця. Петро зупинився, не знаючи, що робити тепер. Леся дивилася на нього запитально. І раптом нахабніша поштарка вискочила наперед, затуливши спиною подругу.
– Проведеш?
– Очі її дивилися з викликом.
Петро розгубився. Він не міг погодитися, самі розумієте чому. Але й відмовити не міг, уже цілком із службових міркувань. Так почуття часто вступають у суперечність із службовим обов’язком, але не завжди перемагає останній.
Хлопцеву мовчанку складно було витлумачити як згоду, але Наталка зробила саме так - вона з переможним виглядом взяла Петра під руку. На нього було жалко дивитися. Але тут уже не витримала Леся, парторгова дочка. Не завжди старшим треба поступатися, і дівчина взяла Петра під другу руку.
– Може, тоді вже і мене проведеш? Нам по дорозі.
У наступну мить дівочі погляди схрестилися.
Якби клуб був зроблений не із щирого бетону, він би обов’язково загорівся, стільки енергії вихлюпнулося назовні у цей момент. Дівчата намагалися спопелити одна одну понад хвилину, поки, нарешті, старша, Наталка, відвела погляд.
– Добре, - сказала вона хрипко і відпустила Петрову руку.
– Ти іди почекай на вулиці. Ми зараз.
Леся, у свою чергу, теж відпустила хлопця.
– Ми зараз, - підтвердила вона.
Петро озирнувся на одну, потім на другу, а потім повільно пішов до виходу, бо нічого іншого йому не лишалося.
Треба сказати, що останнім часом Петро взагалі багато чого робив не за власним бажанням, а тому що так диктували обставини. От і зараз, корячись жіночій волі, він опинився надворі та відійшов убік, пропускаючи
– Ти чого?
– А що?
– Чого лізеш?
– А не можна?
– Я тобі кажу, іди додому.
– Мені й тут добре. Хочеш додому - сама йди.
– Я тебе попереджаю, відчепися!
– Сама відчепися.
– Пожалієш!
– Сама пожалієш.
– Ну, дивися, щоб потім не ображалася!
– Ага, налякала їжака голою сракою.
Якби почув таку розмову той, заради кого вона велася, можливо, предмет суперечки одразу зник би. Але він почути не міг, бо тільки-но опинився на темній вулиці, вдарили лейтенанта ззаду по голові чимось важким, від щирого серця вдарили, так, що зразу заточився. А коли виходили хлопці з цигарками і побачили свого кривдника на землі без тями, то й вони приклалися, кожен по разу, та й чи багато людині треба, навіть професіоналу, якщо він беззахисний лежить на землі.
Отець Штефан виявився до міри огрядним, веселим, із сивою бородою та довгим волоссям. Вдома він це волосся збирав у кумедного хвостика на потилиці і ставав схожим на якогось східного гуру - чи то жваві очі, що перетворювались у дві щілинки, коли панотець посміхався, додавали трохи азіатського у кругле обличчя.
Микола Пилипович теж блищав приязною посмішкою в кутку. Ранній обід у парторга абсолютно сподівано затягнувся і невимушено перейшов у пізню вечерю, а тепер вечеря перемістилася до церкви, і попадя збирала на стіл, незважаючи на те, що гості рішуче відмовились від частування. Відмови гостей тут вочевидь заведено було ігнорувати.
– Отче, я осьо партнера привів, а то що це весь час з бовваном грати, та й мухлюєте ви, пробачте, коли з бовваном.
– Парторг у церкві, безперечно, був за свого.
– Гріх вам таке казати, - глибоким оксамитовим голосом заперечував отець Штефан, пригладжуючи бороду за столом.
– Це ви, партійні, завжди мухлюєте, прости Господи, а мені сан не дозволяє.
Миколі Пилиповичу здавалося, що сан не дозволяє не тільки мухлювати, а й узагалі грати у карти, але він не був цього певен. Та й, врешті-решт, яка різниця?
– Це ми колись були партійні, - сміявся у відповідь парторг.
– А тепер комерційні.
– Тим більше, тим більше, - не вгавав священик.
– Прошу до столу, якщо не погребуєте, - до гостя підійшла попадя у чорній хустині.
– Спаси…бі, - Микола Пилипович уже потрошку вживався у мовне середовище.
Він підвівся та присів до столу, де вже розташувалися священик із парторгом. Кімнатка була невеличка, і троє чоловіків зайняли майже весь її об’єм, хіба лишаючи трохи місця, щоб жінка могла вчасно прибрати посуд. Взагалі служитель культу жив зовсім не шикарно. Кімнатка, що в ній засідали гості, слугувала за вітальню, і до неї можна було трапити просто з церковного притвору. Навпроти вхідних виднілися ще одні двері, ховаючи за собою решту приміщень, але, наскільки міг зорієнтуватися майор, згадавши церкву ззовні, там навряд чи вміщалося щось крім невеличкої спальні - хіба іще менша кухня.