Приворотне зілля
Шрифт:
– До речі, - сказав парторг, замикаючи двері ключем.
– А може, вам у плані фольклору наш священик буде цікавий? Отець Штефан?
Микола Пилипович здригнувся і з підозрою покосився на співрозмовника. Але очі у того були прозорі, як вода у ставку.
– Так я вас можу познайомити, - вів далі парторг.
– Я сьогодні з ним якраз увечері в преферанс… Ми пулю пишемо, будете третім?
У майоровій голові вихором прокрутилася тисяча думок. Що він чув? Нічого. Не міг нічого чути, крім хіба імені. Але якщо і почув щось, то зайвого питати злякається, він людина старої закваски. А з преферансом… з преферансом ідея непогана, де, як не за картами, найкраще людину вербувати, га?
Микола Пилипович посміхнувся та поплескав парторга по плечу.
Кимось колись заведено було, а тоді уже всі звикли, що у кожному селі стоїть собі клуб, а у клубі періодично відбуваються танці. Бо що ж іще робити у цій занехаяній великій залі - хіба ще кіно, якщо привезуть.
Так сталося, що Петро трапив на танці не з власної волі. Ви можете здивуватися, як це молодий талановитий працівник міг потрапити кудись не з власної волі. А отак.
Наобідавшись до відрижки у гостинної хазяйки, тітки Тетяни, з’ївши вчорашнього борщу, що, як відомо, набагато кращий за сьогоднішній, запивши його чаркою доброї настоянки, чистої, як дівоча сльоза, і такої ж легкої, накрутивши після цього на язика п’яток кручеників та ще раз чарочкою заливши, щоб краще перетравлювалось, хлопець вирішив подрімати. Не подумайте, що він нехтував своїми службовими обов’язками, ні - просто, коли планується нічна операція, всьому особовому складові, що бере в ній участь, рекомендовано відпочити годинку-другу. От і взявся лейтенант надолужувати недоспане напередодні. А операція передбачалася така: перестрівши Наталку, поштарку, на вулиці або навіть додому завітавши, а живе вона, виявляється, зовсім поруч, тобто проблем з «випадковою» зустріччю не повинно виникнути, так от, використовуючи таку «випадковість», планувалося вступити в контакт. Щось вона там таке говорила про нічне купання - це не виключається, а, навпаки, заохочується. Основна мета - розкрутити дівчину на адресу ворожки, що візьметься заговорити зуби хворому Миколі Пилиповичу. Спочатку колеги вирішили, що майор повинен про всяк випадок сидіти вдома, чекати, але потім зрозуміли, що не варто, - поштарка явно накинула оком на Петра, тому умовляти її замість купання лікувати комусь зуба - дарма праця.
– Всьому свій час. Не втече твоя поштарка, - резюмував досвідчений Микола Пилипович.
Авжеж, не йому з нею купатися.
Ця думка неприємно зрезонувала у Петровій голові. Взагалі щодо залицяння він нічого проти не мав, якби не Леся. Чомусь стривожила хлопця парторгова донька, і те, що їй стане відомо про нічні хлопцеві походеньки, зовсім не подобалося. А що стане відомо, не викликало сумнівів - село невелике, та й поштарка не без того, щоб потім похвалитися. Здається, вони з Лесею навіть знайомі, тобто без сумніву знайомі, у такому маленькому селі всі одне одного знають.
Так що навіть смачна настоянка не прогнала з Петрової голови тривожних думок.
– Сумуєте?
– Хазяйка, тітка Тетяна, сіла на лаву поруч і нахилилася, виклавши свої пишні перса на стіл.
Петро автоматично запустив косяка їй за викот. Так, тітці було чим пишатися. Незважаючи на вік… Хоч який там, в біса, вік? Навряд чи їй було набагато більше за сорок. Петро підвів очі і зразу наштовхнувся на уважний жіночий погляд. Наштовхнувся й чомусь почервонів.
– Фольклор не збирається?
Він стенув плечима.
– А може, ви не там збираєте?
– І вона рукою поправила викот халата.
Петро почервонів ще більше.
– Піду подрімаю, - підвівся він рішуче.
Хазяйка дивилася насмішкувато.
«І чого вона сміється?
– майнуло у хлопцевій голові.
– Фольклористка чортова».
Ухваливши собі подрімати годинку-другу, Петро насправді недооцінив власних можливостей і прокинувся вже далеко після сьомої години.
На вулиці вляглася спека, наставав найприємніший влітку час - підвечірок. Підвечірок таки стояв і на столі у кімнаті - глечик з молоком та пиріжки. Хазяйка десь пішла, і Петро з особливим задоволенням віддав належне її частуванню. З особливим, бо насмішкуватий хазяйчин
– Добрий вечір, - сказала вона, підходячи ближче.
– Вечір добрий, - несамохіть розплився у посмішці Петро.
– А я іду собі вулицею і раптом бачу - ти.
Очі її світилися, неначе два маленьких сонечка. Всі лейтенантові плани летіли шкереберть, але, здається, це його ані крапельки не засмучувало.
– Я дуже радий тебе бачити, - сказав він, продовжуючи посміхатися, як ідіот.
Вона опустила голову, зосередившись на хустинці, що її перебирала в руках.
– А у нас сьогодні в клубі танці… так оце я збиралася ввечері, може… так трошки раньше вийшла, щоб, може…
Якби Петро міг щось оцінювати у цей момент, йому б здалося дивним, чого це «трошки раньше» настало за кілька годин до початку будь-яких нормальних танців, проте він не здивувався, а чи глибоко в душі все зрозумів.
Так чи інакше, але він узяв Лесю за руку:
– А давай, може, разом сходимо?
– Правда?
– Дівчина радісно стрепенулася, а тоді отямилась і зашарілася з приємності.
– Якщо ти запрошуєш…
– Запрошую, - впевнено сказав Петро. І скажіть, будь ласка, чи міг він вчинити інакше?
Щоправда, до танців лишалася ще сила-силенна часу, і поки вони з Лесею гуляли околицями села, Петрові думки іноді верталися до роботи, а точніше, до того, як пояснити майорові свою бездіяльність. Брехати, що зустріч відбулася, - собі дорожче, все одно випливе, а за дезінформацію керівника групи можна таких проблем нажити - не дай Боже. Скосити на дівчину? Можна. Правда, у цьому разі похитнеться Петрів авторитет як спеціаліста. Втім, скажіть, будь ласка, можуть бути у поштарки саме сьогодні особисті проблеми, що не сприяють купанню? Ця думка сподобалась лейтенантові найбільше. І справді, вона ж жінка, а значить, усе може бути об’єктивно - відстрочила зустріч, а він, щоб не гаяти часу, пішов на танці промацати оточення, вивчити місцеве населення. Тільки про Лесю ні слова, бо вчепиться старий, він і так, здається, косо дивиться. «Цей контакт не обусловлений необходимостю». Добре йому, своє вже відгуляв. А тут в очі зазирнеш - і серце починає наче молотком по ребрах бити. «Скажу, що відмінила зустріч з особистих причин», - остаточно вирішив Петро.
– Про щось думаєш?
– Та так, - махнув рукою Петро.
– Слухай, а ти Наталку знаєш, ту що на пошті?
– Знаю, - кивнула Леся і тут же підозріло зіщулилася.
– А ви що, знайомі?
Петро чомусь знову почервонів, і дівчина це помітила.
– Та так, - зам’явся він.
– Заходив я тут на пошту телеграму відправляти, а там вона. Сказав їй, що тебе знаю, а вона каже, що теж, от я і питаю…
– А чого це ви про мене розмовляли?
– зупинилася Леся.
Петро наштовхнувся на її засмагле плече і остаточно заплутався.
– Та ми не про тебе…
– А про що тоді?
– Та ми так…
– Ах, так…
Він стояв, не в змозі дібрати слів, а вона раптом різко розвернулася і пішла геть вулицею.
– Зачекай!
– кинувся слідом Петро.
Вона так само раптово зупинилась і, коли він підбіг, кинула з суворим обличчям:
– Якщо я погодилася піти з тобою на танці, це не означає, що можна загравати до всіх дівчат у нашому селі.
– Та я ж не загравав, я тільки цеє… - Він сам не помітив, як почав виправдовуватись, неначе школяр.