Приворотне зілля

Капранови Брати

–  Ну що, по п’ятдесять грамів, щоб карта ішла!
– запропонував парторг, і отець Штефан не відмовився.

Майбутні партнери цокнулися.

Чесно кажучи, з господарем хати у Миколи Пилиповича були проблеми, точніше одна проблема, - він ніяк не міг вирішити, як же звертатися до працівника культу. Парторг так і відрекомендував його «отець Штефан», але казати своєму ровеснику «отець» у Миколи Пилиповича язик не повертався. Священику було легше, він казав «пан Микола», але у відповідь казати «пан Штефан» - по-перше, ідіотство, враховуючи духовний сан і чорну рясу з великим

хрестом, а по-друге, не міг майор вимовити і слова «пан», якось воно не вилізало з рота. Питати ж, як вас по батькові, теж не годилося. Тому спочатку майор прислухався, як же тут заведено, і з подивом почув, що старший за віком парторг звертається до молодшого за себе попа «отче», наче так і треба. Ти диви, а ще комуніст!

–  Отче, - сказав парторг, закусуючи чарку великим кручеником.
– А що це вас не видно останнім часом, чи не захворіли?

–  Та ні, слава Богу, не оставляє він нас своєю турботою. Але ж хазяйство у нас, і на городі скільки роботи. Літо.
– Він обернувся до столичного гостя, пояснюючи: - У нас же все на господарстві тримається, парафія маленька, а люди, самі знаєте, як воно зараз - ані зарплатні, ані пенсії. От і працюємо ми з матінкою з рана до темна.
– І для переконливості він поплескав попадю, що ставила якраз на стіл чергові наїдки, по спині і навіть, як здалося майорові, трохи нижче.

Жінка посміхнулася, але не мовила жодного слова.

Микола Пилипович звернув увагу на очі попової жінки. Якось дивно вони не в’язалися з усім її виглядом - ані з темним вбранням незрозумілого фасону, ані з чорною хусткою на голові. Очі у жінки були живі, і зовсім, так би мовити, не аскетичні, навіть більше - ці очі дивилися на отця Штефана не просто з повагою, як на духовну особу, навіть не просто як на людину, що з нею прожито багато років, - коли попадя дивилася на свого чоловіка, у неї в очах читалося бажання, справжнє жіноче бажання, таке несумісне з саном, рясою і банею з хрестом, що вінчала вхід до притвору, а значить, і до оселі. Неординарна була у священика жінка, що й казати.

–  Гм… - провів її поглядом Микола Пилипович.
– А ви, ізвіняюсь, якой конфесії, то єсть патріархату? Московського чи Київського?

–  Так нам іще ніхто грошей не дав, - зареготав басом піп і від задоволення знову погладив себе по сивій бороді.
– Ні ті, ні ті.

–  Так не можна, - обурився парторг, ковтаючи.
– Треба вже якось визначатися - з ким ви, діячі культу?

–  Бог один, - впевнено виголосив отець Штефан і перехрестився.

Микола Пилипович, що сидів навпроти, автоматично і собі підняв руку, але вчасно зупинився. І справді, це тобі не церква, щоб робити, як усі. А господар хрестився при кожному згадуванні імені Божого.

–  Ви ж, пане Миколо, із столиці приїхали?
– запитав він.

Майор кивнув.

–  Так от скажіть, що вони там собі думають? Дійдуть колись до нас руки чи так і будемо самі по собі крутитися?

–  Микола Пилипович по наукових питаннях більше, - несподівано прийшов на допомогу парторг.
– Він фольклор приїхав збирати.

–  Умгу, - підтвердив майор.

–  Дивно, я гадав, зараз тільки

гроші збирають, а виявляється, ще й фольклор, - розвів руками священик.
– Не оставляє нас Господь.

Це була зручна мить, щоб перейти на цікаву для майора тему, але той не квапився, налягаючи на смачні наїдки і даючи змогу співрозмовникам звикнути до гостя. Але коли господар налив ще по одній, Микола Пилипович замахав руками:

–  Мені уже хватить.

Парторг захихотів:

–  Це у нас дівчата кажуть, мені, кажуть, більше не наливайте, я вже така, як вам треба.

Майор і собі посміхнувся:

–  Я уже тоже такий, як треба.

Проте йому все одно налили.

Щоправда, після другої чарки отець Штефан покликав свою дружину, і вона заходилася прибирати зі столу, звільняючи робочу поверхню для карт, що їх приніс із собою парторг. Він завжди приносив карти з собою, бо, як з’ясувалося, тримати їх у храмі Божому - гріх.

–  Матінко, ти чарки нам лиши, будь ласка, бо ночі тепер прохолодні, а ми вже немолоді, не замерзнути б.
– Отець Штефан видобув аркуш паперу, ручку та взявся розкреслювати пулю.

Парторг тасував засмальцьовані карти.

–  Сочі? Ростов?
– поцікавився Микола Пилипович, удавано азартно потираючи руки.

–  Ленінград, - поважно сказав священик.
– Тільки Ленінград. Я там семінарію закінчив.
– І він знову перехрестився, не випускаючи ручки з рук.

–  Почом граємо?

Отець Штефан підняв палець вгору:

–  Азарт, сину мій, то смертний гріх.

–  Не брешіть, отче, - втрутився парторг.
– Щось я такого не чув.

Піп насварився на нього пальцем:

–  Хулити пастиря свого не можна. А азарт веде за собою всі інші смертні гріхи, тому і сам може вважатися таким.

Парторг став роздавати по дві карти.

–  Ми з отцем Штефаном граємо без грошей. Просто, коли я у нього виграю тисячу вістів, він обіцяв вилізти на дзвіницю і закукурікати.

–  Спочатку треба виграти, сину мій, - повчально сказав священик, - а тоді вже хвалитися.

–  Виграю-виграю, - пообіцяв парторг.

Микола Пилипович, зрозумів, що тут давні рахунки.

–  Без грошей даже краще, - кивнув він, хоч насправді без грошей грати не любив. Бодай по копійці віст, але ставити треба, інакше яка цікавість?
– Істинно говорите, - прокоментував отець Штефан, вивчаючи свої карти.
– Пас, - виніс він нарешті вирок і звернувся до парторга: - От бачите, у столиці недурні люди живуть.

Микола Пилипович розклав масть до масті. Прийшла непогана карта, можна було спробувати зіграти.

–  Раз, - запропонував він.

–  Грайте, - сумно погодився парторг.

У прикупі лежав хрестовий король з малкою. Микола Пилипович почухав потилицю і вирішив ризикнути.

–  Сім бубів, - оголосив він.

Парторг посміхнувся:

–  Сміливо. П оважаю. Тоді віст.
– І я, - поспішив священик.
– У нас кажуть «мельдую».

–  Шо?
– не зрозумів майор.

–  Віст, - пояснив отець Штефан, - у нас іноді замість віст кажуть «мельдунок».
– З цими словами він поклав на стіл хрестову сімку.