Приворотне зілля
Шрифт:
Парторг хитав головою, жуючи собі. Навіть професійний досвід Миколи Пилиповича не міг зараз підказати, що він думає, та, на щастя, все обернулось якнайкраще.
– То це ви в саму точку попали.
– Парторг налив ще по одній, і колеги не стали відмовлятися.
– Ну, будьмо!
– Він промокнув хлібом пишні вуса і резюмував: - То вам треба якраз до діда Юхима.
– Юхима?
– перепитав Петро.
– Ага. Це таке старовинне ім’я. Та він і сам старий як пень. Ото справжній чарівник! До нього навіть з телебачення приїздили. Колгосп хату відремонтував, побілили все…
Микола Пилипович
– Около ставка живе?
– Чули вже?
– Парторг мудро посміхнувся.
– Чудесний дідуган. Наскрізь бачить. Хлопці як в сад до нього залізти збираються… в нього груші!!!
– Парторг у захопленні похитав головою.
– Добрі груші! Так ото він їх дрючком, хлопців тобто, і все по головах, розумієте, наче крізь паркан бачить. Нещодавно один з міста приїздив, каже, кореспондент, так той його на поріг не пустив, каже, не кореспондент ти зовсім, каже, як починаєш з брехні, то брехнею все скінчиш…
Микола Пилипович з Петром перезирнулися. Наслідили тут, здається, їхні колеги. Сильно наслідили.
– …Про дощ то вже не кажу - коли скаже, тоді йде. Вам до нього треба.
Микола Пилипович ввічливо перебив:
– А ще хто-то єсть у вас тут?
– В смислі?
– Ну, хтось другий, не цей.
– Інший?
– Парторг замислився.
– А навіщо вам? Все одно кращого не знайдете.
Петро клацнув пальцями.
– Та, розумієте, цей вже відомий, - він знизив голос, - в научних кругах. А нам би щось нове, що ніхто не бачив, розумієте?
– Прославитись хочете?
– Ну не те щоб…
– Але й не без того?
– Парторг по-батьківському поклав руку на кремезні Петрові плечі.
– Не знаю, чим вам зарадити… Є тут, правда, ще одна, але її раніше трошки… ну самі розумієте. Це ж заборонено було. Ганяли її по колгоспній лінії, так вона дотепер боїться, нікого не приймає. Кажуть, тільки для своїх.
– Парторг замислився.
– А ви через Наталку, яка на пошті, спробуйте. Вони там родички якісь…
Петро пожвавішав:
– А як її прізвище?
– Чиє, поштарчине? Самійленко. А взагалі, хлопці, я вам зараз одну історію розкажу - ви точно такого не бачили і у ваших научних колах про таке не чули. Отут ви точно прославитесь.
Він налив з пляшки ще по одній і змовницьки нахилився до колег:
– Ви Гоголя читали?
– «Тарас Бульба»!
– знайшовся Микола Пилипович, демонструючи обізнаність зі шкільною програмою.
– Та ні, - парторг зморщився.
– Ще кіно було з Куравльовим… «Вій».
– Це там, де вона в гробу літала!
– згадав Петро.
Парторг кивнув, при цьому в око йому трапила повна чарка, і рука сама потяглася за нею.
– Так я вам скажу, дорогенькі ви мої, що усе це правда, що там сказано. Тільки не вся. А всю правду ніхто написати не міг, бо ніхто б ту правду не надрукував… Будьмо!
Колеги перезирнулися.
Господар витер пишні вуса.
– Це вам, хлопці, такий фольклор, що можна зразу дисертацію писати. Готова научна праця. Був у нас в селі семінарист. Ну точно як у Гоголя. Молодий, тільки приїхав у церкву служить. Неодружений… А ви чого не п’єте?
– Він уважно прослідкував, щоб у гостей спорожніли чарки, і тільки потім повів далі: - Це
Микола Пилипович кивнув, Петро теж, тому що згадав фільм.
– Оце пам’ятаєте, як вона на ньому їздить? Панночка. Ще з самого початку, до того, як у церкві літала. Впіймала, засідлала та їде. Так усе це брехня, я вам скажу, бо їздити відьмам є на чому - оно коней вони заганяють у піну, всі про це знають. А до чоловіків їм значно більша цікавість.
– Парторг хитро підморгнув, від чого його лице стало схожим на квашене яблуко.
– Здогадуєтесь яка?
Колеги автоматично покивали, хоча, чесно сказати, не до кінця зрозуміли думку господаря.
– Тим більше, - вів далі той, - що відьми в цьому смислі геть невгамовні, їм все мало, скільки б чоловік не старався. Вони чоловіків приворожують, а тоді тягнуть за собою на шабаш, і там уже всім кодлом…
– Трахкаються!
– раптом видихнув Микола Пилипович, здогадавшись.
– Еге ж, - підняв пальця господар.
– Гоголь оце написав - катаються, і всі давай за ним. А після тих катань, бувало, чоловік ледь живий, як уся банда на ньому поскаче по черзі, - він на мить замислився.
– Правда, він же не міг написати, як воно по-справжньому було. Царизм був. Цензура.
Петро дивився недовірливо. У Миколи Пилиповича горіли очі.
– Ну!
– заохочував він.
– Ото ж бо воно і «ну».
– Парторг вміло тримав увагу слухачів, та воно й не диво, все-таки працівник ідеологічного фронту.
– Так цей наш батюшка, як приїхав, зразу закохався в одну дівчину з села, вже й рушники готували…
– Вона відьма була!
– не втримався Микола Пилипович і зразу отримав відсіч від оповідача.
– Не лізь поперед батька в пекло. Все скажу у свій час. Так отож. А тим часом накинула оком на молодого батюшку парторгова донька. Не моя, бо я ще молодий був, більше по комсомольській лінії, а нашого парторга тодішнього. Ну, зрозуміло, що в наш час ідеологія була не те що тепер, тоді за такі фокуси її батька могли не тільки партквитка позбавити - на Соловки загнали б. А їй, знаєте, закортіло і все, так з дівчатами буває. І от одного разу ця парторгова дочка підстерігає нашого семінариста вночі біля ставка. Це він мені потім розказував. Каже, хотів скупатися, а тут раптом ззаду щось хвать! І не одпускає. М’яке таке, а сильне. Наче подушка - і не тримає, і поворухнутися не можеш. Коротше, схопило його щось, потримало, поки борсатись перестав, а потім раз - і на землю кладе. І тут, каже він, відчуваю, що хтось залазить на мене…
Микола Пилипович ковтнув слину.
Парторг витримав паузу, обводячи слухачів поглядом, і, коли переконався, що потрібного враження досягнуто, повів далі:
– Темно було, тому він не бачив, хто це. Але, каже, відчуваю, що жінка. І давай вона на ньому стрибати. Ну він же особа духовна, пробував пручатися - а дзуськи, тримає його щось начебто й ніжно, але міцно. Отож раз вона на ньому відскакала, тоді трошки відпочила - і ще раз. А як на третій зазбиралась, то тут трохи попустила увагу, і у нашого батюшки права рука вивільнилася. Ну він, зрозуміло, обурений - чи бачено, щоб з духовною особою та таке виробляли? Тож намацує на шиї хрест, і хрестом її…