ГЧ
Шрифт:
— Все це… просто геніально, пане Мюленберг. Справді, можна подумати, що у вас солідний стаж конспіративної роботи… Ну й налякали ж ви мене цими олівцями!
— Знаю, Ганс. Усе бачив, — стомлено, без усмішки відповів інженер, заплющуючи очі і опускаючи голову на схрещені на столі руки. Сили раптом залишили його. — Вгадайте, що я зараз зроблю? — ледве чутно пробурмотів він.
— Нічого вгадувати, Вам треба спати, — Ганс швидко переклав на дивані подушку, розгорнув ковдру, потім узяв Мюленберга під руки і допоміг йому зробити ці нестерпно важкі чотири кроки. — І спіть досхочу, — сказав він суворо і голосно, так, щоб інженер встиг усвідомити ці слова як бажаний наказ, якому не можна не підкоритися.
Через хвилину Ганс переконався, що інженер виконує цей наказ.
Тоді
І вся заслуга належала Мюленбергові, чудовій, самовідданій, мудрій, хорошій людині…
В ці останні дні в Ганса було багато турбот.
З допомогою друзів він організував невеличку майстерню — станцію для зарядки акумуляторів на околиці міста, якраз по дорозі на полігон. Туди була переправлена найвідповідальніша деталь іонізатора — концентричні соленоїди — електромагніти. Там складали і заряджали нові батареї акумуляторів. Усе це було потрібне для того, щоб якомога далі відтягти момент повного укомплектування машини. План був такий: коли везтимуть машину на полігон, вони заїдуть на цю зарядну станцію по акумулятори і електромагніти. Тоді вже буде мало шансів, що в них відберуть цілком готову до випробування машину — чого Мюленберг найбільше боявся.
А серед акумуляторних батарей там же готували і головну — четверту, яка визначала успіх і саме існування всього плану Мюленберга.
Коли Мюленберг, виходячи з стану небуття, там, на полігоні, в якомусь геніальному прозрінні раптом побачив цей єдино можливий спосіб вирвати з рук ворогів і знищити машину Гросса, він навіть не подумав про те, чи зможе роздобути матеріал, необхідний для здійснення цього способу. Треба було його дістати так чи інакше — от і все! Пізніше він ясно уявив собі, яке важке і небезпечне це завдання, але взявся виконувати свій план, виходячи з впертої, фатальної впевненості, що матеріал буде. Далі вступили в дію випадковості — таємниче явище, яке неодмінно приходить на допомогу кожному, хто дуже захотів чогось досягти. Це здається дивним і породжує майже містичну віру в «долю», «щастя», «удачу»… Але людина звичайно знає лише один ланцюг подій і не знає інших, а події ці, розвиваючись кожна логічно і закономірно, раз у раз перетинаються, стикаються — отут і виникають так звані випадковості.
В одного з друзів Ганса був дядько, не дуже ще старий, але зовсім сивий чоловік, якого молодші родичі почали називати дідом, бо в того була вже онучка, а ровесники — стариком.
Жив він у гірській місцевості, кілометрів за сто на південь від Мюнхена, в селі, на березі великого озера, де водилося багато риби. Власне кажучи, це озеро і було головним стимулом, що примусив його кинути місто і влаштуватися тут з дружиною та онукою і «фермою» з однієї корови. Дядько був завзятим і досвідченим рибалкою — любителем-вудочником. За чотири роки, прожиті тут, він добре вивчив озеро, рельєф дна і повадки риби, тому регулярно приносив з озера, крім дрібноти, двох-трьох «поросят», — як він називав великих вгодованих коропів. Таким чином, сім’я його мала безплатну їжу (і це у воєнний час!), а іноді навіть збувала зайву рибу місцевим жителям. Старий розкошував. У місті в родичів він з’являвся рідко і неохоче — лише в традиційні сімейні дати. Мюнхен і міське життя загалом зненавидів і ніяких змін у житті не бажав і не чекав.
Однак зміни настали.
Якось вранці, сидячи з вудками в своєму човні, старий помітив незвичайне пожвавлення на протилежному березі озера. Там з’явилося чимало великовантажних автомобілів з солдатами, машинами, матеріалами. Почалася якась напружена, поспішна робота. Вже через годину на тому березі виникло ціле селище з наметів; надвечір у найближчих горах загуркотіли важкі, лункі вибухи,
Спокій був порушений.
Старому зробилося не по собі.
Щоб з’ясувати, в чому справа, він другого дня спробував наблизитися до того берега, але його відігнав геть озброєний вартовий. І ніхто з мешканців сільця не знав і не розумів, що там діється.
Через кілька днів на озері з’явився невеликий моторний човен з двома військовими. Старий забув про вудки і не зводив з них очей. Спершу він вирішив, що це рибалки, і зрадів: рибалки — люди свої, і тепер він дізнається про все! Але човен поводився дивно, він крутився біля одного місця — то наближаючись, то віддаляючись від нього, потім те саме робив у другому місці. Може, вони ловили сітями? Але й тоді це була б якась незвичайна ловля, судячи з їх рухів. Сонце зайшло, і старий рибалка уже не бачив човна.
Другого дня, в той же час, човен з’явився знову, проробляючи ті самі незрозумілі еволюції, потім узяв курс прямо на старого. Наблизившись, військові делікатно, з вимкнутим мотором, описали дугу і стали поруч. З човна демонстративно стирчали вудки і мокра підсака, але старий досвідченим поглядом одразу визначив, що вудки ці навряд чи коли-небудь були у вжитку.
Можливість дізнатися, нарешті, про всі таємниці, що збудоражили його життя, ставала реальністю. Тому він, згнітивши серце, зустрів непрошених гостей люб’язно і постарався в свою чергу заінтригувати їх своїми знаннями і риболовним досвідом. Незабаром, однак, гості зрозуміли, що конкретних відомостей про те, де і яка риба водиться, так одразу із старого рибалки не витягнеш, що з ним треба спершу подружити, привернути його до себе.
Так утворився грунт для швидкого взаємного зближення. Далі все пішло за програмою, накресленою аж ніяк не стариком. Його запросили на моторку закусити з нагоди закінчення клювання. З’явилася чарівна пляшка… Хазяїн — старший чином військовий, очевидно, якийсь технік, — виявився балакучим, веселим чоловіком… За годину вони були друзями, і старий знав уже майже все, що хотів узнати. Новини були неприємні. На тому березі почалося будівництво підземного заводу, який споруджувався всередині скелястої гори, що височіла над озером. Старий знав: таких підземних заводів чимало будували тоді не тільки в Баварських горах, а й на півночі — в Гарці, Рені, Фіхтелі — в усіх гірських районах Німеччини. Гранітні нутрощі гір дробили вибухівкою і вивалювали машинами назовні. Потужні вибухи розсікали цілі відроги і пасма, що виявилися на шляху майбутніх під’їзних доріг.
Словом, війна прийшла і сюди, в цей тихий і, здавалося, такий спокійний куточок старого рибалки. Прийшов основний зміст війни — руйнування. Різниця була невелика: там зміталося з лиця землі те, що віками створювали люди, тут гинули мільйоннолітні витвори природи. Незабаром дійшло і до людей; однією з перших жертв був старик.
Його новий приятель відкрив йому і таємницю свого «лову». Він був спеціалістом по вибухових роботах, тому вільно розпоряджався вибуховими матеріалами. Недавно, працюючи на спорудженні підземного аеродрому у верхів’ї Кінціга в Бадені, він спробував у вільний час глушити рибу в річці. За якихось дві-три години йому вдавалося наповнювати оцього самого човна так, що він уже не міг пливти… Але тут, на озері, — він уже пробував, — щось нічого не виходить… треба знати місця…
Старий був чесний рибалка і некорисливий чоловік. Він ненавидів будь-яке хижацтво. Він знав, що під час глушіння виловлюється лише невелика частина риби, решта — гине, розкладається на дні, що на ту напівживу, покалічену рибу, яка залишається живою, нападають заразні хвороби і через деякий час мор майже повністю спустошує водоймище… Але…
Але… доведеться, мабуть, залишити це місце, міркував рибалка. Якщо завод, виходить — робітниче селище там, на березі, човни, пристань, катання, купання, різні риболови… Та й глушитимуть все одно, доки йде будівництво. Таких «любителів» тепер чимало… Ні, не для того він оселився тут. Треба кидати ці місця. Переселятися. Виходить, потрібні гроші…