ГЧ
Шрифт:
До всіх цих труднощів і турбот додалася ще одна болісна справа. Не можна було нехтувати допомогою, запропонованою Вейнтраубом, це могло викликати підозри, свідчило б про те, що Мюленберг щось приховує від нього. Крім того, деякі основні деталі справді не було рації виготовляти в бідно обладнаній гроссівській лабораторії — це тільки затягнуло б роботу.
І от він винаходив цілі вузли, агрегати, складні й безглузді з точки зору його справжніх завдань. Потім завалював майстерні Вейнтрауба замовленнями на ці химерні деталі. А одержавши готовий виріб, виймав з нього, як зерня з горіха, одну, потрібну йому частину і вставляв її до своєї схеми. Решта йшла у ящик з мотлохом, як називав він усе, до певного часу непотрібне,
Знову й знову Мюленберг дбайливо перегортав дорогоцінні записи Гросса. Тут були всі розрахунки. Було навіть головне — концентричні електромагніти-соленоїди, накреслені олівцем, — зовсім дитячі, милі каракулі, — адже Гросс відзначався просто дивним невмінням зобразити що-небудь графічно… Мюленберг пам’ятає, як сміявся до сліз, коли Гросс на словах пояснив йому, нарешті, що він тут хотів намалювати… Ні, по цих начерках ні про що догадатися не можна. А пояснень ніяких не було, бо всі обчислення Гросс робив для себе і для Мюленберга, який пояснень теж не потребував. І все-таки… самі назви величин, якими Гросс оперував у своїх розрахунках, могли наштовхнути знаючу людину на ідею. Могли чи ні? Мюленберг не міг читати ці записи очима сторонньої людини; ідея панувала в його голові, і кожну величину, знайдену Гроссом, кожен його висновок уже заздалегідь спрямовувала на своє, таке знайоме місце у загальній схемі приладу. Могли чи не могли?..
Дуже важливо було розв’язати це питання. Якщо записи хоча б з великими труднощами розкривали таємницю, то всі лукаві хитрощі Мюленберга, весь його план були найбезглуздішим, найнаївнішим донкіхотством. Але тільки один спосіб міг дати відповідь: треба було показати ці записи кому-небудь з великих фізиків-радіологів. Мюленберг знав їх усіх. Він перебрав їх у пам’яті і… не знайшов жодного, кому можна було б довірити таємницю. Що сталося з німцями? Гітлер підкорював Європу ціною жахливої деморалізації власного народу, і ці перемоги продовжують спустошувати і розбещувати самих німців. Якийсь масовий психоз! Навіть ці, найбільш культурні, літні люди, люди науки, які раніше так обурювалися Гітлером, тепер, коли цивілізоване варварство стало відвертою ідеологією націстів, почали благодушно хихикати і нишком навіть допомагати цим згубним перемогам… Ні… Нічого навіть пробувати знайти серед них надійного спільника в цій нерівній боротьбі. Так можна тільки погубити всю справу…
Якось до нього підійшов Ганс. Довго і уважно оглядав він ці аркуші з усіх боків, нарешті сказав:
— Погано… Всі записи лишилися в них.
— Як? — не зрозумів Мюленберг.
— Дивіться, майже на всіх аркушах можна знайти сліди затискачів. Вони зробили з них фотокопії.
Мюленберг замислився, обмацуючи Ганса уважним батьківським поглядом. Ось він — єдиний друг, вірний, надійний. Як це сталося, що «стовпи» моралі — стара німецька інтелігенція з усією її молоддю — звалилися з своїх висот, як лавина, в прірву, а оцей голубоокий юнак з простої робітничої сім’ї стоїть на вершині так твердо і спокійно!..
Мюленберг, як і Гросс, ніколи не цікавився соціологією, політикою, хоча він об’єктивно визнавав їх значення і право на існування, Він просто за своєю вдачею не був схильний до аналізу суспільних явищ. Але на протилежність Гроссові він любив життя, людей і вмів їх спостерігати. Життя раз у раз ставило перед ним нові запитання, і він відповідав на них як міг, користуючись своїми звичайними принципами і досвідом, не відчуваючи при цьому ніякої потреби узагальнювати свої відповіді
За три роки, що Ганс працював у лабораторії, їх взаємини поступово ставали все міцнішими і немов вищими, — як той лимон, вирощений Мюленбергом на вікні із зернятка. Ганс був скромний, мовчазний, працьовитий, розмови з ним на теми, що не стосувалися роботи, відбувалися рідко і тільки тоді, коли не було Гросса. Спершу Мюленберг цікавився його біографією, потім його радіолюбительськими справами, розпитував про сім’ю, друзів. І якось непомітно — ніхто з них не згадав би за яких обставин це вперше трапилося, — в їх розмові з’явилося одне коротеньке слово, яке одразу зблизило їх, — вони. В усі часи і в усіх народів це слово з’являлося в епохи боротьби держав, націй, класів, і для тих, хто їх промовляв, означало: вороги. Воно було немовби природним таємним паролем однодумців.
Маленьке це слово «вони» не тільки виявило спільність позицій Мюленберга і Ганса, не тільки запалило в їх серцях вогник справжньої дружби, але стало поштовхом до цілого перевороту в свідомості Мюленберга. Він зрозумів, що він — ми, які обов’язково повинні існувати, коли існують вони. Хто це — ми? Він, Ганс і друзі Ганса, про яких він давно догадується? Ні, не в цьому справа. Це значно більше. Ми — це другий ідеологічний табір, це другий бік фронту великої боротьби, а він і Ганс — партизани в таборі ворога! І справа їх — не особистий протест обурених громадян, а — місія фронту!.. От чортівщина! Як же це сталося? Виходить, зараз цього не можна уникнути!
Ех, як пізно, як пізно все це прийшло в його повільно думаючу голову! Було б це хоча б на місяць раніше — і він не став би, як дурник, носитися з цією ідіотською, інтелігентською, так, інтелігентською етикою, запросто обдурив би Гросса під час тієї знаменної перевірки іонізатора і одвів би всі нещастя, врятував Гросса, його ідею, себе… і Ганса.
І Ганса. Звісно, і Ганса… Чорт забирай, скільки витримки! От він спокійно показує йому сліди від якихось затискачів на аркушах, говорить про копії, зроблені «ними». Наче він не знав цього раніше, як і сам Мюленберг, — «вони» не такі наївні, щоб повернути їм розрахунки та й саму машину, не залишивши у себе копій… І от він все-таки говорить про це, щоб так, — обережно і делікатно, — перевірити, чи не позабув Мюленберг про цю важливу обставину. Він допомагає Мюленбергові.
Але ж Ганс, звичайно, розуміє, що чекає його зараз. Тільки завдяки зв’язкам Гросса він досі не потрапив до армії. Тепер — кінець. Ще одна мобілізація, а вона, звичайно, скоро буде, і в Німеччині не залишиться жодного юнака, старшого шістнадцяти років. Ганса пошлють воювати проти своїх… Добре ще, коли пощастить зберегти його до кінця роботи. Але Ганс поводиться так, наче він нічого не підозріває про цю страшну загрозу. Це він оберігає Мюленберга від зайвих турбот і тривог…
У Мюленберга ніколи не було дітей. А як добре, либонь, було б мати сина… Отакого…
…Еволюція в свідомості інженера з кожним днем ставала значимішою і відчутнішою для нього самого. Сліпий прозрівав. Кожного разу, коли лікар під час обходу знімав з його очей пов’язку, він все виразніше розрізняв навколишні предмети.
Як його лікували, хворий не знав, це йому було байдуже, він стежив лише за своїм зором. Потім він звик бачити і зацікавився методом лікування. Він згадав, що воно йшло окремими етапами. Спершу йому впорснули препарат, який полегшив його страждання і викликав довір’я до лікаря. Цим препаратом було маленьке слово «вони». Потім почала діяти хірургія. Лікар зробився жорстокий і холодний, його скальпель врізався в найуразливіше місце, і хворому довелося напружити всі сили, щоб не похитнутися. «Десять років ви працювали і не знали, що робите? Соромтесь, ви не дитина!..» — Ось яка була операція…