ГЧ
Шрифт:
Але як вона допомогла!
Коли він залишився один і його оточили «вони», він зірвав пов’язку, пластирі, шви, — щоб кинутися на Вейнтрауба, — і побачив світ, усе довкола!
І тепер усе далі відходить од нього туман, стають видимими всі далекі плани…
— Нічого, Ганс, — відповів, нарешті, Мюленберг. — Тепер це не має значення. Хай вони сушать собі голови над копіями, а ми готуватимемо нові оригінали — з їх же допомогою. Їм більше нічого не лишається. І нам теж… Може, нам все-таки пощастить відвернути лихо. Я думаю, успіх залежить від того, як швидко ми закінчимо роботу. Чим менше мине часу, тим більше шансів, що вся ця історія не вийде за межі невеликого кола осіб, які були присутні на випробуваннях на полігоні. Ви
— Ви маєте рацію в усьому, пане Мюленберг. Це дуже добре задумано, і, очевидно, помилки не буде. Але я все-таки не розумію, як ви уявляєте собі останній момент. Хто вмикатиме четверту групу, і як ви зумієте…
— Не знаю, Ганс, — швидко перебив його Мюленберг. — Це я зметикую там же, на місці. В крайньому разі… А втім, давайте менше думати про це… а особливо говорити.
— Ну, добре… — обличчя Ганса знову стало суворим. — А як з цією папкою? Ви збираєтеся взяти її туди з собою, так би мовити, додати до машини. Виходить, загалом у них все-таки будуть копії, а у нас не лишиться нічого. По-моєму, слід подумати й про це.
Не чекаючи відповіді, Ганс вийшов у другу кімнату, і звідти одразу полинув шелест увімкнутого електродриля: Ганс розсвердлював отвори на панелі для пульта керування… Зерно було кинуто.
Лікар продовжував лікувати.
Здавалося б, усе вирішено, план накреслений, лишається його виконувати, ні про що інше не думаючи. Але дивні думки раз у раз бентежили Мюленберга.
Він зненацька уявляв собі двох диваків — винахідників з їх «машиною для передачі енергії без дротів»… Скільки ж довгих років минуло відтоді, коли він сам щиро вважав великою заслугою цей їхній «внесок» у «прогрес людської культури»? Та ні, це було всього місяць тому, — довкола вже палахкотіла пожежа, і та сама людська культура горіла і розпадалася в огні гангрени, що пожирала її. Так… Ця машина такою вже нікому не потрібна. Потрібна інша. І вони створили іншу. Іншу, а не ту! Але кому вони дали її?.. («Соромтесь, пане Мюленберг, інженер, гуманіст! Ви не можете цього не розуміти»).
Яка нісенітниця! Адже це саме казав… Вейнтрауб. Ні, він говорив інше… Мюленберг змусив себе пригадати цю фразу, сказану в «управлінні» під час першого побачення: «Попереду — Росія, ви не можете цього не розуміти».
Так, попереду — Росія. Це давно розуміють усі — і не тільки в Німеччині, а скрізь у світі. Шкода, що не можна дізнатися, як там ідуть справи. В усякому разі там робиться перша в історії людей спроба побудувати суспільство на розумі, а не на тваринних інстинктах. Там — колиска нового світу…
«Попереду — Росія», — кажуть вони, готуючи жахливий удар.
«…а в нас не залишиться нічого». Це сказав Ганс…Хворий починав розрізняти ще дальші перспективи.
Строк,
Ганс мало змінився за цей час, хіба що трохи змарнів від недосипання, зблід. Мюленберг, навпаки, зробився весь чорний, заріс і був схожий на старого лісового ведмедя, що виліз навесні з барлога. Погляд його добрих темно-карих очей тепер був похмурий, важкий. Мабуть, діти кинулися б врозтіч, коли б він раптом вийшов до них на подвір’я.
Регулювання вузлів іонізатора вони почали разом. Один взагалі не міг би впоратися з цим, довелося б не стільки працювати, як ходити, бо випробовувані блоки і прилади, що вловлювали промінь, містилися в протилежних кутках кімнати. Мюленберг послідовно міняв то один, то другий параметр блока, немовби підкручуючи деталі свого інструмента. Потім брав акорд. Прилади наче вслуховувалися в нього і визначали, чи вірно він звучить. Ганс у другому кутку стежив за приладами і записував показання.
Це була похмура, нерадісна, але наполеглива праця, яка підганялася гострим почуттям необхідності і обов’язку.
Життя ставало все більш нестерпним. Мюленберг уже давно не бачився ні з ким із своїх знайомих. Він боявся запитань. «Куди подівся Гросс? Ну, його забрали, чому — невідомо. Але чому звільнили його, Мюленберга?.. Що він міг відповісти?..»
Майже щодня, — і це була, мабуть, найболючіша обставина, — дзвонила фрау Гросс. Чи нема якихось новин про чоловіка? Мюленберг вважає, що його випустять, як тільки він закінчить роботу, яку не встиг завершити доктор: все з’ясується найближчими днями. Нема підстав особливо хвилюватися…
Все життя Мюленберга стало брехнею, бридкою і нестерпною. Навіть від Ганса він змушений був приховувати деякі свої наміри, щоб не засмучувати юнака.
Ох, як огидно все спотворилося, яке несхоже воно на те, що було раніше, до цієї жахливої помилки Гросса!
Раніше вони насилу добували кошти для створення своєї машини і, коли це їм вдавалося, працювали легко, з захопленням.
Тепер турбот про кошти не було. Телефон, який дав йому Вейнтрауб, діяв магічно: кожна вимога Мюленберга виконувалася вмить, надзвичайно точно. А робота стала обтяжливою і ненависною.
Мюленберг поспішав, його вороги теж поспішали, їх інтереси начебто збігалися. І разом з тим Мюленберг діяв наперекір інтересам ворогів.
Усе — суцільний парадокс!
Почуття відповідальності зростало з кожним днем. Мюленберг і Ганс чудово розуміли: чим ближче справа підходила до кінця, тим більше зростала небезпека, що вороги прийдуть несподівано і відберуть у них готову машину — тут же, в лабораторії. Це було б можливо, коли б вони догадалися про план Мюленберга. Але ніяких ознак цього не відчувалося. Вейнтрауб поводився надзвичайно коректно. За весь час він подзвонив лише два рази, запитуючи, не потрібно, бува, інженерові ще чогось, чи досить швидко і точно виконуються його вимоги. Він немовби перевіряв своїх людей.
Мюленберг скористався цими двома розмовами, щоб якнайдокладніше інформувати Вейнтрауба про хід роботи. Хай він не турбується: ще днів вісім-десять, і все буде готове. Вони навіть уже зараз можуть накреслити порядок демонстрації і передачі машини. Мюленберг повинен спочатку сам переконатися в правильності розв’язання проблеми. Чудово, це буде там же, на полігоні. Якщо все буде гаразд, він в ту ж хвилину повідомить про це Вейнтрауба, і тон приїде туди з усіма, хто повинен бути в курсі справи.