ГЧ
Шрифт:
Було б добре, якби зобов’язання Мюленберга скінчилися там же, на місці, в той самий день. Він зробить усі необхідні пояснення, передасть свої розрахунки, креслення, записи. Тоді ж повернеться Гросс. Вейнтрауб розуміє, звичайно, що вся ця історія для нього — тортури.
Лагідним голосом Вейнтрауб покартав інженера за «надмірну вразливість», але погодився з його планом.
— Підіть погуляйте, Ганс, — тихо сказав інженер. Ганс швидко відчинив дворі
Так вони робили завжди перед відповідальною розмовою. Один з них виходив на кухню або у вбиральню.
З деякого часу фрау Ліз стала особливо запобігливою з співробітниками доктора Гросса. її природна допитливість, товариськість помітно зросли, загострилася пристрасть до прибирання в лабораторії і біля неї… Ні в Мюленберга, ні в Ганса не виникало сумнівів щодо причин цих дивних змін у поведінці хазяйки. В їх становищі пильність була необхідна.
— Її взагалі нема, — сказав Ганс, повернувшись. — Пішла по продукти.
— Дуже доречно. Ось що, Ганс… Нам треба вирішити одне важливе питання, доки ще не пізно. Останніми днями я багато думав над тим, що ви якось сказали про цю папку з нашими документами. Справді, вийде дурниця, якщо я її «додам до машини», як ви висловилися, — і тільки. Спершу, після арешту доктора, я думав, ви це знаєте Ганс, що єдине моє завдання — знищити все — і документи, і саму машину. Але… за цей час багато що змінилося… в мені; я багато дечого зрозумів — і значною мірою завдяки вам.
— Ну, що ви, пане Мюленберг… — зніяковіло пробурмотів Ганс.
— Так, так, Ганс. Це правда. Тільки тепер я по-справжньому пізнав вас… і полюбив. А ми ж працюємо разом близько трьох років. Бачите, як пізно! У мене все так. Я — людина, так би мовити, уповільненої дії… Все-таки я щасливий, що в цю найважчу хвилину мого життя поруч зі мною — ви, якому я безумовно вірю, незважаючи на те, що ми з вами ніколи навіть не поговорили як слід по щирості… Так от. Зараз я вже не хочу знищувати ідею Гросса. Це було б тим самим варварством, проти якого ми повстали. Відкриття з’явилося на світ і повинно жити. Але хай воно служить тим, хто бореться за справжній прогрес людства, за торжество розуму. Вирвати його з рук ворогів — лише половина справи. Треба ще віддати його друзям. Ви розумієте мене, Ганс?..
— Ну, звичайно, пане Мюленберг! Я дуже радий. Я так і думав, що ви прийдете до цього. Але що ж вас засмучує?
— Я не знаю, як це зробити. У мене нема ніяких можливостей.
— Зате у мене є!
— Знаю Ганс. Оце мене й лякає… Боюсь, що ви не уявляєте, яка важка і небезпечна ця операція. Смертельно небезпечна, Ганс! Тут потрібен великий досвід конспіративної роботи, знання тих сіток, якими вас ловитимуть на кожному кроці, нарешті, просто життєвий досвід. Звідки у вас все це? Ви можете попастися на перших же кроках, тим паче, що за вами, мабуть, уже стежать агенти Вейнтрауба. А тоді — кінець і вам, і всім нашим операціям. Великий риск!
— Але ви забуваєте одну важливу обставину: я не один. Саме це я і мав на увазі, коли говорив, що у мене є можливості. Одній людині в нашому становищі таке завдання, звичайно,
Мюленберг раптом посміхнувся.
— Я бачу, ми вгадуємо наперед думки один одного… Скажіть, Ганс, ви любите… олівці?
Ганс майже злякано подивився на інженера. Чи не з’їхав він з глузду, бідолаха… Справді, так багато звалилося на нього…
— Які олівці?
— Взагалі олівці; я знайшов у себе кілька чудових французьких, правда, уже трохи використаних… Ось, дивіться…
Він вийняв з внутрішньої кишені два досить товсті, вкриті синім лаком, підстругані олівці і подав їх Ган-сові.
— Візьміть ножик і підстружіть оцей, він зламаний… «Контефрер» — фірма нащадків самого винахідника олівця… Бачите, яке дерево? Це сибірський кедр… Тепер спробуйте писати… Відчуваєте, який м’який… Графіт богемський…
Ганс мовчки і слухняно виконував усі вказівки інженера, раз у раз поглядаючи на нього.
— Я вирішив подарувати їх вам, Ганс, вони мені більше не будуть потрібні. Кладіть у кишеню… Ні, ні, в піджак, звідси вони випадуть…
Ганс сховав олівці в піджак, який висів у другій кімнаті. За кілька секунд, що він провів там, наодинці з собою, в його думках пройшов вихор. Якщо це зараз підтвердиться… подзвонити в бюро невідкладної допомоги… або Вейнтраубу… ні, краще в бюро. Вейнтраубу — потім, коли він залишиться один і приведе тут усе в належний порядок… Викликати Вольфа — одного з друзів, щоб він виніс дещо…
Він вийшов, насилу напустивши її а обличчя безтурботну посмішку.
— Що ж, спасибі, пане Мюленберг. Збережу їх на пам’ять про вас. Я писатиму ними тільки любовні листи… якщо доведеться.
Мюленберг сидів на тому самому місці, підвівши голову і уважно вдивляючись у Ганса.
— Гаразд, — сказав він. — Тепер скажіть, ви не помітили нічого… особливого?..
«Так… виходить, відійшло поки що», — подумав Ганс.
— У чому, власне? — обережно запитав він.
— Ну, в олівцях, звичайно?
Ганс розвів руками, знизав плечима від подиву.
— Нічого. Гарні, добротні олівці. Я не такий спеціаліст…
— Ну, тоді, виходить, усе гаразд, Ганс! Можете поздоровити мене з чудовим виконанням роботи. Останні дві ночі я майже цілком присвятив їй. Завдання полягало в тому, щоб викласти принцип Гросса якомога коротше і водночас вичерпно. Нарешті мені пощастило стиснути текст до одного аркуша ось із цього блокнота. Правда, аркуш списаний увесь, з двох боків, дрібним шрифтом. Там — усі пояснення, цифри, формули і три головні принципові схеми. Я зробив два примірники і сховав їх в оці олівці — довелося видовбати їх всередині, потім знову склеїти. Теж була робітка… Думаю, що тепер наш скарб можна спокійно винести звідси, на випадок обшуку, у вас нічого не знайдуть недозволеного. Як ви гадаєте?