СІМ ВОРІТ
Шрифт:
Зайшли.
Зняли взуття.
"Хочеш чаю?"
Сіли.
"Це в тебе піаніно?"
Піаніно. Я чув, ти грала? Гарно, піаніно – такий звук, знаєш, живий, пружний, не те, що в мене, хоч і колонки класні. Так?
Зовсім темно, світла трохи – від лампи на її столі, біля комп’ютера без інтернету, вона не відповідала, давно вже йому нічого не відповідала, а він питав, питав, різне питав.
У неї пальці тремтіли, але він не помітив.
Вона думала – чого він не говорить того, за чим прийшов?
Вона відкрила
"Я… пам’ятаю, що тоді сталося… того ранку. Я збрехав тобі. Просто… в мене не стало духу… "
А вона мовчала.
Він сказав:
"Ти… вибач".
Вона мовчала, бо думала: "Ну чого він не спитає, чи вона не вагітна, як воно їй було весь цей час жити? Ну чого він не здивується, що вона йому піддалась, що не опиралася? Ну що – йому все це байдуже? І чому він не скаже: "Йди за мене заміж"?
Він мовив:
"Я розумію, що ти думаєш про мене… просто я… "
В неї серце перестало битися – що "я"?
Але він мовчав, не говорив нічого, а як нарешті і сказав, то лише:
"Он моя київська адреса – ти напиши мені листа, добре?"
І лишив, як на сміх, клаптик той, паперовий, паперовий лист, як у минулому столітті! Їх же ніхто вже давно не пише!
Вона на другий день написала йому – про те, що вагітна, дуже сухо, і про те, що його ненавидить.
Потім зрозуміла, що ніколи такого листа не надішле, бо насправді – любить його.
Любила з дитинства – сусід із третього поверху, програміст, у садку гуляє, до нього ходять все такі дивні хлопці – з такими якимись неземними очима. Вона ще в ляльки гралась, а вже чоловіка ляльки Барбі – такого дубового, з пластмасовим волоссям на голові, годного тільки стояти з Барбі поруч, не лялька, а мебля; – а вона його називала Артуром і шила йому одяг, як і ляльці, бо їй його робилося жаль, бо він навіть і не лялька, а меблі для Барбі. Вона розкладала на своєму комп’ютері пасьянс на програміста з третього поверху – якщо зійдеться, то я сьогодні побачу його з вікна. Якщо зійдеться – Артур про мене подумає…
На Високому Замку і дощ, і вітер.
Хай собі буде.
Зуби стукотять, чи то від нервів, чи то від холоду.
Хай собі.
Софія плакала, і губи тремтіли – чи то від сліз, чи од вітру.
Софія – з відчаю – готова була битися головою об землю, притискала руки до грудей і так плакала, аж самій страшно.
Добре, що зараз не було ніяких туристів чи поляків.
Софія зрозуміла, поки йшла сюди, саму себе: вона ж сподівалася на диво всі ці п'ять місяців, сподівалася, що її – таку – побачить Артур, і все зрозуміє, і все виправить. І вона буде щаслива. І все мине, пройде, тільки згадувати і сміятися. Вона вірила в своє щастя – тільки почекай. І чекала. Придумала ту дурну баєчку про дядька. Ну звичайно ж, вона не поїде до нього ніколи! Не наважиться! Це ж ясно.
А він прийшов і питав
І що далі робити? Як радила Ліда? Чи втікати з дому кудись? Та куди втікати?
І справді – сама ж винна, сама ж дурна. Хіба вона цього від початку не знала?
Тільки як далі жити?
З ним – в одному будинку.
І батьки теж знатимуть усе.
Щодня вона – батьки – він – вона – батьки – він – і ще всі їхні сусіди. І всі все знають. І Ліда питатиме – ну як? І плітки про Софію. І хі-хі про Софію.
Здоровий Глузд запитав:
"Ну що? Догралась? Дожилась, судячи про світ по старих книжках?"
Софія нічого йому не сказала, тільки ще подумала про той дурний лист до Артура – він же лежить на столі, де вона його кинула… ще мати зайде і побачить. Треба додому, треба сховати подалі.
Спускалася з Високого Замку вночі, потемки. Отупіла від сліз, не розуміючи, що робить.
Переступала, сама не бачила – куди, сама не розуміла – куди, як умираюча кішка.
Спустилась аж біля залізничної станції, в Підзамчому. Здивувалася – рейки. Звідки рейки? Пішла по рейках.
Щось світлом засліпило в обличчя, загуло страшно. Вона спинилася, дивлячись уперед. Поїзд? Звідки? Навіщо? "Теж мені, Анна Карєніна, – подумала з відразою до себе. – Знайшлась тут… А…" – і припинила думати назавжди.
Вона потім не відразу звикла до себе.
Вона все-таки лишилась вагітна.
Спочатку були тільки предмети, теплі предмети, і дивне світло, яке мінилося.
Потім стали приходити жінки.
Жінки сідали поруч, вона плела, дзенькаючи спицями, шкарпетки і шарфи, а вони думали про свої нещастя, і вона їх потішала.
Жінки ховали обличчя, жінки були в білому одязі.
Жінок часто було забагато, але бувало, що жодної.
Потім вони йшли і зникали в темних коридорах.
Пізніше вона зрозуміла, що вона – їхній сон. Вона їм сниться.
Час тут був дивний, дні і ночі різної довжини, і ніяк не зрозуміти, чи то часу зовсім нема, чи то він просто якийсь не такий. Тому вона не знала, скільки минуло – чи сто років, чи всього два дні, перед тим, як з'явився Артур.
Він нічого не казав, тільки дивився на неї, як вона плете, дзенькаючи спицями, як підходять до неї жінки.
Часом вона гуляла цими теплими залами зі стінами, де гарні орнаменти мозаїкою, і він ішов услід.
Разом вони чогось чекали.
Поки в неї народиться дитина?
І знов не відомо, скільки збігло: сто років чи дві хвилини, до того, як з'явилась та жінка. Там лунали думки жінок іще до того, як вони прийдуть. Зазвичай вона чула їхні думки, але оту першим почув Артур. І злякався.
Вона ж просто здивувалася – та жінка теж була нещасною, але вона не так мислила… їй не снилось – вона була жива.