СІМ ВОРІТ
Шрифт:
Софію вона теж раз туди витягла, і Софія простояла весь час під стіною, повна надії, що зараз її хтось запросить на танець. І хоч ніхто так і не запросив, але це почуття – можливість щастя – було таким чудовим, що Софія, хоч і відказувала: "Ай, ні", – але дуже хотіла, щоб сусідка ще її просила прийти.
"Тебе хлопці бояться", – казала сусідка, – "Будь попрощє".
А Софія нічого не відповідала, дивилась на себе у дзеркало – бліде чисте обличчя, великі карі очі, причісувала чорне пишне волосся і ходила по вулиці,
В дівчат попрощє мінялися хлопці, хтось там уже залітав чи боявся залетіти, а Софія все читала Жорж Санд, поки одного ранку не зрозуміла, що і їй непогано було би зробити тест на вагітність.
Потім подумала – тато мене уб’є.
Він був зовсім не Він-із-мрій, а сусід із третього поверху з дурнуватим іменем Артур. Програміст, зануда і тихий хлопець. ТОДІ він був п’яний. Де можна набратися так рано? Він знайшов її на Цитаделі, де вона малювала якусь руїну – бо Софія часто малювала львівські вулиці, парки, кущі і всяке інше, рано-рано, особливо в червні, коли сонце вже зійшло, а людей іще немає, щоб ніхто не заважав і не витріщався через плече, бо це нервує.
Він був п’яний, геть п’яний і дуже нещасний, такий нещасний, що Софії стало так шкода, і вона підійшла до нього, а він не тримався на ногах, повалив етюдник, чіплявся за Софію. Вона думала – який бідолашний… а потім… їй стало цікаво, і ще… – ні-ні, не думати про це! Ламати пальці, терти скроні, замружувати очі, щоб аж ішли зелені плями, прокушувати зубами губи – давити в собі істерику і казати самій собі: "Нічого не було!"
Бо другого дня він приніс їй пензлі… і все, що вона там позабувала, коли встала і пішла, втекла – і він ну геть нічого не пам’ятав, що сталося, тикав їй у руки етюдник і вибачався, питав:
"Я там до тебе чіплявся? Вибач!"
А потім іще раз прийшов, сказав:
"І ще твоя хустка… це ж твоя?…"
Але вона його вже зненавиділа – і як відрізала:
"Лиши її собі. Або викинь", – і зачинила двері з усієї сили, добре, що нікого вдома не було.
Потім вона побачила його через вікно, другого дня, як додому вертався – той клоун дурний зав’язав її жовту хустку собі кругом шиї, мов піонерський галстук, і так ходив вулицями.
"Ну і що мені тепер робити?" – подумала Софія, в короткий передих між двома довгими плачами.
А потім сіла до чорного піаніно і забренькала по клавішах одним пальцем.
Софія не любила те піаніно, але її ніхто не питав – поставили і забули.
Софія дивилася на нього і думала – це моя смерть.
І згадувала всякі страшні історії, з тих, що розказують пошепки: про те, як дівчинці купили піаніно, а продавці попередили, що воно ламається, треба раз на місяць викликати спеціаліста, і дали адресу. Спеціалістом виявилася древня бабця, яка закривалася в кімнаті і щось там із інструментом робила, після чого воно знову грало, як треба. А дівчинка все худла і хиріла. От батьки викликали ту бабцю і підглядають у щілиночку в дверях: що ж буде робить? А вона відкрила піаніно, витягла
І весь клас, слухаючи, блідне від жаху.
Ну, це крім рукавичок, що самі на піаніно грали, а потім дівчинку задушили, трупа, який ночами з піаніно вилазив, і клавіш, які заграли мелодію – братик умер, знову заграли – тітонька вмерла, і далі.
Софія засинати боялась в одній кімнаті з піаніно і ставила між ним і своїм ліжком два стільці, а на них вішала стару ковдру.
Тепер сіла і бренькала – бо вже нічого не страшно.
А чого боятися?
Життя все одно закінчилось.
А як батько дізнається?
Потім вона трохи заспокоїлась і почала сама до себе з цікавістю прислухатися – що в мені змінилося? Тепер я мушу бути якась не така? А яка?
А потім одного ранку вона прокинулась на світанку від жаху – я ж можу бути вагітна!
В найближчій аптеці з нею привітались і вона там нічого не купила – ще що подумають. Хай не думають.
Шкода, що зараз не носять капелюхів із вуалями, щоб закрити обличчя – і ніхто тебе не впізнає. А хто у вас придбав тест на вагітність? А не знаємо, якась панянка-незнайомка…
Купила біля університету імені Франка в якомусь непристойному, маленькому ларьочку – там студентів багато, може, вона і не собі бере.
"Так, – сказала собі Софія, – я – дочка прокурора, і в мене є здоровий глузд. Я все зможу".
І стала придумувати, де ж їй задіяти той тест. Ні в якому разі не вдома! Вдома ж стіни підглядатимуть, павуки батькові у вуха наплетуть, що вона робила, навіть якщо нічого і не буде. А може, й не буде – чого наперед паніку пороти?
Софія купила кави в автоматі, випила її, а пластмасове горнятко старанно протерла вологою паперовою серветочкою для взуття і сховала до сумки.
Лишилося знайти туалет.
До громадського туалету не підеш – там тітка, що гроші збирає, на тебе підозріло подивиться. Крім того, там черга, і всі нервові і злі.
Ні. Треба до дівок.
Дівками вона називала трьох, що жили у зйомній квартирі: страшненькій львівській квартирі, куди вхід по балкону, відкриваєш двері і опиняєшся одразу на кухні, а туалет спільний на кілька квартир – далі по балкону.
Одна з дівок – Ірина – була її одногрупниця, а дві інші – Ліда і Наталка – вчилися десь по університетах, але всі три були із Бродів.
Вдома була тільки Ірина.
Ірина спала.
Софія промимрила, що вона – в туалет, Ірині то було байдуже. В цій їхній квартирі був якийсь студентський прохідний двір, і дивно ще, що сьогодні тут ніхто чужий не ночував. А може, й ночував, але вже пішов.
Ірина лягла спати далі, промимривши:
"Як хочеш чаю, то зробиш собі".
В туалеті не було вікна, лампа скоро перегорить, напевно: поспівує, посвистує тоненько-тоненько, чути – тільки як прислухатись дуже. А може, то у вухах виспівує від переляку.