СІМ ВОРІТ
Шрифт:
Тимчасом трамвай розвернувся і пер якимись вулицями, де ніколи в житті не було рейок.
"Тут же немає рейок", – сказав я Трушу.
"То не біда. Колись були. Наш трамвай їздить усюди, де є або колись були рейки. Хіба ви не знали?"
Ага, я ж тут щоночі з пам’ятниками катаюся, стид мені того не знати, правда?
"А куди він нас везе?"
"Вас – не знаю. А мені на Площі Ринок виходити", – він на мене уважно подивився, примруживши очі, аж мені захотілося спитати, чи він недобачає, але спитав інше:
"А ви багато картин намалювали?"
"Коло шести тисяч. А ви, пане, перепрошую,
"Хто?"
"Вибачте, але ви, здається, людина".
"А що?"
"Просто люди нашим трамваєм дуже рідко їздять. Наш трамвай – для нелюдів. Люди – тільки в дуже спеціальних випадках. Чого ви тут?"
"Не знаю".
"Можливо, у вас щось трапилось?"
Яке йому діло?
"У мене друга зарізали".
"О… Я вас розумію… Знаєте, мої друзі теж усі померли раніше за мене. Я лишився сам, знаєте… І тоді повірив у смерть…" – і це все говорив бронзовий пам’ятник!
Я знову втупився у вікно, трамвай хитало, будинки повз нас їхали – дивні такі будинки, я їх не впізнавав, деяких я взагалі ніколи не бачив, та їх, таких, і не буває у Львові – з віконницями. Якщо це віконниці.
"Ви, перепрошую, де будете сходити?" – спитав Труш.
"Та не знаю".
"Якщо ви не проти – я запрошу вас до нашої компанії, до кав’ярні, там буде сьогодні Франко, він дуже розумна людина, і, можливо… О. Ми вже й приїхали".
В кав'ярні, розташованій на першому поверсі будинку, якого не було ніколи на площі Ринок, стоять столи, висять лампи – все, як у ілюстраціях до "Кнайп Львова" в хорошому виданні. За столами сидять пані і панове в костюмах початку минулого століття і п'ють щось, грає музика – приємна, світло теж приємне, й Іван Труш веде мене до столика в зручному місці – і протягів нема, і не біля дверей, і не серед зали, і не біля вбиральні, дуже хорошого столика. І сидять там якийсь чубатий красень в лаптях і косоворотці – що він тут робить у лаптях? – і з ним юний інтелігент із блідим обличчям та ще дівчина в блискучій золотій сукні з глибоким вирізом, із яскраво нафарбованими устами, з високою зачіскою і мундштуком без цигарки, який вона то гризе, то розмахує ним.
Дівчина одразу втупилась у мене, розглядала, аж трохи рота відкрила.
"Це Олег, – представив мене Труш. – Він студент".
"Садітєсь-садітєсь, – заметушився той, що в лаптях, і простягнув руку. – Очєнь пріятно. Сєрґєй Єсєнін".
Єсенін, значить.
"Антонич, – представся блідий інтелігент, – Богдан-Ігор".
Панянка манірно сказала:
"А я – панянка Лахудра… А чого це ти обзиваєшся москальским іменем? Назвався б Олег, – наголосчила на "о" а не на "е".
Я не бачив особливої різниці.
"Панянка Лахудра – теж людина", – попередив мене Труш.
Я сів біля Єсеніна і понюхав те, що мені налили. Пахло приємно.
"Ізвінітє, ви знаєтє рускій?" – спитав мене Єсенін.
"Знаю".
"Будєтє мнє пєрєвадіть, патаму что у нас с уважаємим ґаспадіном Антоничєм діскусія, а ета Лахудра врєт, еслі пєрєводіт".
Лахудра засміялась.
"А пана Франка немає?"
"Буде ще, почекай. Він казав учора, що зайде ще десь – перед тим, як іти сюди: ви ж розумієте, його всюди чекають… Але не бійтесь – він прийде. Он і пан Юрій уже тут, а пан Юрій ніколи не помиляється і не приходить,
"Пан Юрій – шпигун", – пояснив мені Труш.
"Американський?"
"Навряд. Розумієте – пан Юрій ходить тут, зазирає, а потім пише про нас. Він шпигун".
Тут я зрозумів, що в тому панові було не так – його одяг був неновий. Ретро-одяг, який носили на початку минулого століття, але дуже не новий, буцімто довго лежав десь, вицвілий, ветхий одяг.
"Він теж людина?"
"Здається, людина. Але не бійтесь, решта – справжні нелюди".
Нелюди пили, їли цукерки, балакали і сміялись.
"Олеже, а в тебе є дівчина?" – спитала Лахудра.
"Є".
"Ненавиджу дівчат!"
І нащо воно мені, що вона любить, а що ненавидить? Я повернувся до Єсеніна, щоб перекладати його на українську для Антонича, але Єсеніну було цікаво, чого вона ненавидить дівчат, і, крім того, він любив послухати українську: не знаю, чому, але мова його страшно веселила, він тішився, як малий.
"Твоя дівчина тебе дістає, правда ж? Правда ж, їй і те не подобається в тобі, і те? Правда?"
"Та ні", – подумав я. Її дратувало тільки, що я по дівках ходив, воно й зрозуміло, мені би теж не сподобалося.
"Та ні, – сказав Лахудрі. – В мене нормальна дівчина."
"Нормальна? Це ти її просто ще не роздивився! Нема нормальних дівчат! Кожна з них хоче тільки вийти заміж і завести собі хату і подушки! І тебе – але не живого, а такого, знаєш – цуцика, що сміття виносить і гроші заробляє. Такого, знаєш – ідеального мужа, складеного з маминих і цьоціних балачок при кавусі і винці. Вони навіть до сексу не здатні, а якщо здатні, то заведуть собі коханця, бо така в них натура! За те я їх ненавиджу! Вони такі дурні, а готові перекроїти весь світ під свої примітивні уявлення, вони хочуть повиснути на тобі паразитом і жерти-жерти, пити кров, енергію, тягнути гроші! Вони б вимерли всі або передушили одна-другу, якби зникли чоловіки…"
"Амазонки", – сказав Антонич.
"Що?" – обернулася Лахудра, блиснувши переливчастою сукнею.
"Амазонки он жили", – він заглянув у кухлик свій, побачив, що кухлик порожній.
"Амазонки? – нахилилась до нього Лахудра і почухала йому носа своїм мундштуком. – А хто зрадив і загубив амазонок? Своя! Через чоловіка! О, і як правильно робили греки, що закривали їх у жіночій частині дому і не випускали звідти! О, які праві були середньовічні сеньйори, що бенкетували без жінок! Жінки – тільки для краси і здалеку. Не пускайте їх у свою душу. Вони знищать її! От у мене друзі тільки чоловіки".
"І вистачає?"
"Ще й як! Я вільна! Я не хочу заміж".
Антонич засміявся.
Прийшов офіціант із обличчям покійника і приніс великий кавник, який пахнув, одначе, карамеллю і сіном, дивний такий запах. Що вони там п'ють?
"Чуєш? – штрикнула мене Лахудра мундштуком. – Не пускай їх у свою душу! Не одружуйся, міняй їх часто… вони такі дурні і доступні… А душу відкривай тільки друзям. Ті ніколи не зрадять і ніколи ніде не подінуться. Будуть завше".
Я видер у неї з рук мундштук і розламав його.