СІМ ВОРІТ
Шрифт:
"А хто ви такий?"
"А подумай".
І він уже пішов, обернувся на ходу:
"І списочок не загубіть, щоб до вечора всі ліки тут були. Віддасте їх медсестрі".
Спустилась униз ліфтом. Ліфт їхав аж так низько,
Маршрутка до центру все потрапляла в пробки, і я сіпалася в такт її сіпанню, дивилась у вікно і думала про Кирила Мефодійовича.
Біля Оперного театру на якихось низьких сходах чи порозі біля стіни сидів мій хлопець, Олег, і кидав камінці на дорогу.
Я закричала водію: "Зупиніться!" – вийшла з маршрутки, і побігла, і сіла біля нього.
"Що ти робиш?" – спитала.
"Кидаю камінці, – він подивився на мене. – А ти жива?"
"А що?"
"Мені казали… Хоча… Добре, що жива".
"Хто казав."
"Лахудра."
"Хто?"
"Он тобі камінці – можеш покидати".
"Куди?"
"Отам, під тою дорогою, тече Полтва. Тільки її не видно. Я кидаю в неї камінці".
"Навіщо?"
"В річку приємно кидати камінці. Навіть коли річки не видно… Скільки всього є, чого не видно, правда? Але ж воно все одно є… Ти
Я подивилася на людей, на всіх, хто на нас озирався, кому було діло – чого ми тут сидимо:
"Люди думають, що ми навмисне їх дражнимо, тому тут сіли. Або що ми обкурені. Або нічого не думають, просто глянули – і забули. А насправді не так".
"Ти не розумієш мене. Я про інше. От річка – ти її не бачиш, а вона – тече. Ти в щось не віриш, а воно все одно є".
"А в що ти не віриш?"
"Коли ти їх не бачиш – люди ж не стають інші. Коли вони помирають… вони теж не стають інші. Просто ми їх більше не бачимо".
Я подумала про те, що він сказав.
"Я його бачила, там, де він зараз".
Олег швидко повернувся до мене:
"Ти була?… Що він казав?"
"Я з ним не балакала".
Олег знову кидав камінці в Полтву, якої не було. Ми довго мовчали, а потім він заговорив якось так тихо і хрипко, як після крику:
"Пива б йому занести…"
"Я вже занесла… Слухай, а він тобі казав про якусь дівчину, яку звали Софія?"
"Софія? Його сусідка? Та він її любив. Із дитинства. Тільки… якось… усе сказати не встигав…"