СІМ ВОРІТ

Захарченко Олена

Але я вже витяг її, вирвав майже з коренем, устав – живіт мокрий, рука по лікоть теж, вода крапає… та ну його! Пішов швидше далі, а черви пливли і пливли за мною, цілим табуном. Бридкі тварюки.

Але нічого!

Я понюхав квіточку – пахла болотом.

Дивна така квіточка, як лілія, тільки дуже дрібненька, і з колючками.

Тепер я герой?

Тепер нічого не страшно мені?

Тепер можна кричати на всю цю підземну річку – так, щоби кістяки, і ворони, і миші…

Чого ж мені не хочеться?

Якось мене ця квіточка

не тішить.

Краще би подумати, як вибратись із цієї… що це таке?

Мусить бути вихід для річки, десь вона випливає на поверхню – геть брудна, ми з хлопцями колись дивилися – така печерка, і з неї витікає річка Полтва, дуже смердюча.

Тільки я йду проти течії.

Отже, мусять бути якісь сходи нагору – бо сюди ж лазять технічні працівники і дігери.

Мені навіть хтось розповідав, як лазив, здається. Розказував, що там є багато сходів металевих, драбин нагору, до люків… А тут не було.

Я вже не йшов, а стояв, слухав, як крапає вода.

Заціпенів. Не хотілось нічого, тільки чаю, і щоб цього не було – річки цієї, і всього. В очах літали мухи, боявся, що зараз булькну у воду і там мене розірвуть черви своїми золотими зубами.

Тут і приплив той човен.

Невеличкий такий, дерев'яний, у ньому сиділо двоє міцних мужиків у кепках-бейсах, один із веслом, другий із бородою і в куртці.

"Сідай, студенте! – крикнув перший, що з веслом. – Підвеземо! Тобі куди?"

Я сказав:

"До Ваньки", – бо там мав чекати мене вірний Іван Труш, чудесний художник, треба буде сходити до музею, подивитись його картини.

"Скачи! Довеземо!"

Я обережно поліз у човен – на дні валялись якісь сітки мокрі. Що вони тут ловлять? Жаб?

"Тільки ляж на пузо, – сказали, – бо тут низько. Ти головою об арку черкатимешся".

Я ліг, і човен хитало, десь у мене під пузом росла та водорість і плавали істоти з сивими патлами.

Недовго ми й пропливли, аж вони мене поторсали: "Вставай! Приїхали вже. Оно сходи".

"Дякую", – сказав їм услід, як виліз. Вони, здається, не почули. Співали собі якогось марша, польською мовою.

Я поліз по сходах і вибрався на якусь вулицю. Було ще темно. Мерзли мокрі пузо і рука. Накинув куртку, але не дуже помогло.

Пройшов щось може з два квартали і повернув у провулочок, поки зрозумів, нарешті, де я. Та й не дивно – це місто було не наше, це було місто нелюдів. Будинки весь час змінювалися, ніби переливались. Вікна в них то світяться, то темні, деякі зовсім вибиті, деякі дошками закриті. Нелюди вулицями бродять із песиками, з парасолями, з букетиками квітів. Нелюди різних епох: наших трохи зустрів, але небагато. Багато було поляків. З численних кав’ярень – смачно пахло їжею.

Трошки поблукавши, вибрався, нарешті, на площу, де стоїть пам’ятник першодрукарю Івану Федорову. Пам'ятника не було. Зате на трамвайній зупинці чекав мене вірний товариш Труш. Я зрадів йому, як рідному.

"Трамвая ще не було, – сказав мені після

того, як привітався. – Радий, що ви встигли. Якби запізнились – лишились би тут, із нелюдами, навічно. А що це таке?"

Я тримав квітку.

"Це квітка".

"Звідки?"

"З Полтви. Неприємно там – плавають якісь черви, з людськими головами. Ви не знаєте, хто це такі?"

"То не черви. То всі ті, хто лазив у підземну річку і втопився. Знаєте, різне буває – дощ або раптовий скид води, це все-таки каналізація".

"І досі там живуть?"

"Ну, не зовсім – живуть. Радше плавають".

Тут із-за рогу вийшла панянка Лахудра в своїй золотій сукні.

"О, Лахудра! – привітався я з нею. – Що скажеш?"

"А що це в нього за квітка?"

Я заховав квітку за спину.

"Не тобі".

"Скоро буде трамвай? – спитала Лахудра в Труша і, не чекаючи відповіді, знову повернулася до мене. – А ти знаєш, що українці – прямі нащадки шумерів?"

До чого тут шумери?

"А я думав, ти вмієш тільки заздрити дівчатам, що вони хлопців мають, а ти – ні".

"Та ти хоч знаєш, хто такі шумери?"

"І знати не хочу".

"А це такий народ. Жили багато тисяч років тому в Межиріччі. Про Вавилон ти хоч учив? То десь там. От усі вважають, що вони вимерли, а вони і не думали – вони втекли і жили в наших степах, а потім… про трипільську культуру чув?"

"Лахудро, відчепися зі своїми псевдотеоріями".

"Та ти що! Там же, в цій, як її, трипільській культурі, – цегла зроблена так само, як шумерська, з соломою. І тобі – тобі!!! – сором цього не знати, бо твоя дівчина… Тобто твоя покійна дівчина…"

"Що ти мелеш?"

"А ти й не знаєш? Вона ж умерла! Її цієї ночі вбили".

"Слухай – ти навіть не в курсі, як її звати і хто вона така!"

"Ха! Хто вона така – та Марина Чех, і її нині вночі вбили! Що – ні? Я дуже багато знаю. Не віриш мені? А чув про цивілізацію Кам’яної Могили? Ага! Це в Запоріжжі, вчені розкопали. Там було багато клинописних табличок, і з тих табличок – а їх розшифрували – видно, що тут жили люди, які були провінцією Шумера. Звідси і йде Еней, який заснував Рим… Еней, бо ті, що в Кам'яній Могилі, шанували Енліля, одного з шумерських богів… А плахти! На шумерських малюнках люди вбрані в плахти!… Ну а у фольклорі, то взагалі… "

"Ох, як ти все валиш в одну купу! Ну до чого тут Еней?!"

Вона підійшла до мене близенько і поклала руку на плече. Рука була худа і пахла пивом.

"А Пушкіна читав? Про царівну й сім богатирів? Там же зашифрований давній міф про Інанну, шумерську богиню плодючості і плотського кохання, яка спускається в підземне царство. Спускається, проходячи СІМ воріт, а тоді її вбивають".

"Так царівну якраз і не вбили".

Зовсім близенько до мене нахилилась, в очі втупилася своїми здоровенними очиськами – десь я її вже бачив, чи то танцювала по тих дискотеках, що я пропадав колись… Хто вона така?