СІМ ВОРІТ

Захарченко Олена

"Скажете, щоб чекав біля Ванькі".

"Дякую, друже".

Боїм уклонився, а Кирило Мефодійович уже десь зник у темряві, навіть не махнувши рукою мені на прощання, навіть нічого не сказавши. Лишив мене тут із цим Боїмом. Слово якесь знайоме… Каплиця так називається – чи якась вулиця? І чого він говорив "пане Карле"?

"Питай свої три питання", – непривітно мовив мені він.

Що ж мені в нього спитати такого?

"Питай, тільки добре подумай, бо я відповім на те питання, яке ти задаси, я не стану думати, що ти там мав на увазі. І швидко, бо в мене немає часу – я, бач, доглядач цього кладовища,

мені ще ворон сьогодні годувати".

"Ворон? – подумав я. – Яких іще ворон? Які ж тут ворони, якщо миші кам'яні?"

"І, якщо я їх не погодую, то ті ворони нападуть на кості, а кості моїх покійників дуже слабкі і не можуть боронитися, коли ворони голодні. Ясно? І не топчись – дивись собі під ноги, бо ще наступиш на мишу. А будуть кусати – мовчи і не дригайся. Вони багато крові не вип'ють".

Від таких заявок мені стало зовсім нецікаво його будь-що питати, хіба – де тут двері?

"Чого помер мій товариш?" – сказав я.

"Чого? Того, що його ножем зарізали. Кров'ю стік твій друг, нікого в переході в той час не трапилось, а якби й трапилось – то толку мало би було, бо той зек-душогуб стояв і пантрував його, аж поки помер. Вже як переконався, що мертвий – тоді пішов".

Я аж охнув від такого цинізму. Та, в принципі, це ж доглядач кладовища, що йому смерть?

"Та я знаю, від чого він помер! Я ж не те питаю! Я питаю – чого так сталося?"

"Чого? Просто сталося – не треба було лізти до порядних дівок, у яких, до того ж, батько – прокурор. Поліз – і має собі смерть. Чи то сама під поїзд кинулась, чи то ні, не розбереш, але знайшли в неї на столі, в кімнаті, лист – писала йому, як ненавидить, і винуватила його у всіх бідах своїх. Ну а батько її – прокурор, і сам розумієш – єдина доня. А тут виявляється ще, що вагітна вона була, що, може ж, і руки на себе наклала. Коли її мати голосила – то аж мені трохи теє було, хоч я вже і наслухався. А батько не голосив, у батька інше – мститися захотів. Ну от і помстився. Довго йому хіба треба, щоб знайти душогуба, йому – прокурору? От і все. Не треба вже було твоєму другу ходити ночами одному, якщо знав, що таке діло на його совісті".

Тут мені здалося, що серце в мені стало холодне і порожнє. Голова запаморочилась, я лапнув себе по грудях – там сиділа велика, важка, холодна миша і пила з мене кров.

"Не рухай мишку! – крикнув пан Боїм. – Давай питай останнє, що маєш питати, і йди вже".

Я вже вірив, що цей пан Боїм, доглядач неіснуючого кладовища, знає все на світі. Тільки відповідає він, зараза, на ті питання, які я ставлю, ніби зовсім не розуміє, що я маю на увазі.

Як би це точніше сказати, щоб і не нахабно – і щоб він не відкрутився? А в принципі, яка різниця: зухвало-не зухвало…

"Як мені не померти? Що зробити, щоб не померти самому? Щоб не померти так, як він… тобто – не як він, а взагалі, щоб не померти? Щоб самому керувати, коли йти, а не щоб це вирішував випадок… – він дивився на мене мовчки, видно, вийшло все-таки нахабно. – Ну… десь так…"

Тоді карлик обережно зняв із мене ситу мишу і тримав її у великих руках.

"Як жити, поки хочеться? А просто. Чуєш – шумить? Це тече наша підземна річка Полтва. Зараз на годинку-другу вода в ній стане така, що все, що нею помиєш, ніколи не зноситься, не щезне, не пропаде, не

вмре. І от якраз зараз у тій річці виросте водорість. Така вона буде невелика, схожа на квітку. За годинку-другу та водорість зів'яне і піде на дно. Добудь її собі, висуши, розітри, випий із нею чай – і ніколи не помреш, аж поки сам не захочеш".

І пішов.

Ворон своїх годувати, напевне.

Я обернувся на шум води підземної річки, обережненько ступав, щоб не подавити кам’яних мишей. Кістяки мені підсвічували, повертали за мною зубасті, окасті кості голів. Річка знайшлася швидко – вона пінилася, текла під землею, під склепінням, але мала вузькі кам'яні береги, і по берегах її росла якась така пружна біла трава.

Я полапав пальцем піну.

Піна, як жива, полізла вгору по руці.

Ой, ну її.

Піду краще по берегу, подивлюсь, що там далі.

Водорість… так усе просто – випив чайку, і вже нічого тобі не страшно, і ніякий зек-бомж… і ніяка труна…

Так усе просто!

Тільки де ж вона?

І я таки нахилився, до річки, а пружна біла трава схопила мене за руки, за одежу, за лікті: трава була не трава, а тонкі пальці, білі, худі, гнучкі, як гумові.

Аж пересмикнувся весь од відрази, встав і йшов, поки трава по вузьких берегах не закінчилася зовсім. Не стало її.

Та й берег помінявся – перетворився на вузький прохід у цьому тунелі. Цегляний, мощений, мокрий, жаби сиділи по ньому і скакали в річку, як я підходив.

А у воді було безліч якоїсь живності, і то були не жаби і не риби, а щось таке слизьке, довге, схоже на червів, але з людськими головами.

"Ви хто?" – спитав у червів, нахилившись до самої води, вимочивши коліна в твань із цегляного берега.

Черви не відповіли, або я не почув – бо вони ніби роззявляли і закривали роти, мовби щось казали. Голови в них були зморщені, мокрі, сиві довгі патли крутились, як водорості, гругом голів.

По склепінню, над головою в мене, вже давно не було кістяків, але тьмяне світло все-таки струмувало звідкись.

Потім зрозумів, що то світилася вода.

І навіть не вода, а щось із-під води, щось по дну. Придивився – і справді, там, під червами з людськими головами, побачив гарні водорості, схожі на квіточки – то вони й сяяли.

Це ж вона і є – та сама водорість, моє спасіння від маячні і несправедливості цього світу! Тільки от як її звідти дістати, цікаво?

Знімати одяг і лізти туди, між черви й жаби, геть не хотілося. Тоді я зняв куртку і, вибравши, де сухіше, ліг животом на вузький бережок. Глибоко всунув руку в ту воду, полапав трохи туди-сюди, і – так! Єсть! Таки дотягнувся до вершечків цих квіточок підводних.

Обережно став рвати одну, придивляючись, а тимчасом десятки дивних черв'яків із людськими головами з усіх боків попідпливали до мене, заглядали в очі і все щось казали, але нічого не чути було – бо ж казали у воді. Очі в них були людські – з повіками, з зіницями, але дуже маленькі. Поки я сопів, обережно тягнучи рослину з дна, щоб не порвати її, щоб була достатньо довга (може, з короткої чай неефективний?), то вони дібралися аж до самих очей моїх, тільки у воді. Думав – зараз кинуться руки кусати, тим паче, роти в них були добряче зубасті, в декого зуби – навіть вставні, золоті. Тільки дуже маленькі.