СІМ ВОРІТ

Захарченко Олена

Щось крикнув Утнапішті, тобто Ной.

Кульові блискавки клубками пролетіли над водою – це були не блискавки, це наш ліхтар відбився на мокрих спинах дельфінів… І світло долилось у мелодію води і прозорих склянок, вивищивши її до висот болісних, важких, які не можна чути, не можна бачити, не можна…

"…а вийшла я заміж, як усі – вагітною, на третьому місяці, і через рік розвелась із чоловіком, бо він пив і гуляв. Усі наші дівчата пройшли цей шлях, ні одна не перескочила… тільки завод закрився, а мамка сказала – хватить мені на шиї сидіть!"

Я вже не витримувала примарності, нереального марева, заверещала, схопила кішку, труснула її і кинула під лавку, щоб занявчала.

Музика впала.

"Пасіба, солнишко! – сказала, вилазячи з-під лавки, Наташка. – Цей дєд превратив мене в кота. Пасіба".

В мене руки тремтіли. Я обернулась до риб і плюнула далеко-далеко

у воду.

Класно!

З такими даними тільки повією працювати – сама розпалила, сама задовольнила, і грошики в кишеньку. Багато.

Йолки-палки, як сказала би Наташка. Де вона, до речі?

Далеко, на самій грані видимості, загорівся вогник, і ще, і ще.

"Бачиш, – м’яко спитав Утнапішті, він знову стояв біля мене, – це пливуть душі. Човнами. Бачиш, як їх багато?"

"Я думала, вони плавають через річку. Стікс, так?"

"Так. Тільки це не річка, а велике море. Дехто каже навіть – океан".

"Куди вони пливуть?"

"Он туди".

І я побачила чорну блискучу скелю, з неї вниз дрібними водоспадиками стікали струмки. Перед скелею вирізнявся один здоровенний камінь – він був окремо – це була інша скеля, дивна – ніби з двох частин, ніби не скеля, а ворота… І між ними хитався маленький човник зі світлими веслами.

На човні хтось сидів, і, коли ми вже підпливли аж до нього, коли Наташка стала злазити вниз, до човника, я того, хто там, упізнала: то був труп.

Тільки тепер уже не труп, а звичайний собі спритний циган із сережкою у вусі, з чорними очима.

"Ану, – подумала я, – як же це робиться?… Те, про що Утнапішті мені розказав… "І почала дивитися цигану в потилицю, як він гріб веслами, нічого не спадало на думку, і скоро я забула, замріявшись, аж поки раптом не зауважила, що він обернувся і витріщився на мене.

Величезними очима.

Не кліпаючи.

Ну знаєте, є такий погляд… Часом дивляться так хлопці, як добре п’яні і ти в гарному платті…

Я засовалась на лавці і сховалася за Наташку.

Як це в мене знову вийшло?

Тут човен стукнувся носом у скелю, і Наташка вискочила, а я за нею, швидко-швидко, аж послизнулась на мокрому камінні. Ну його в баню, чесне слово! Чого я раніше не знала – знадобилося б, а тепер уже пізно.

"Осторожно! – крикнула Наташка. – Острожною треба буть! Я он один раз неосторожно поступила – і бач, до чого докатилась? Тягаюсь тут, вожу всяких ідіотів, а могла б нормально жить!"

Ми пішли між каміння, і я, аж поки не завернули за якусь скелю, відчувала потилицею погляд цигана Крадія.

За скелею Наташка всілась і потерла собі коліна долонями, витягла пачку жуйки.

"Посидим тут. Оддихнем. Курить хочеться, але ж усьо мокре… Протівно тут, правда?"

"Та ні – цікаво".

"Це патаму, шо ти тут перший раз. Перший раз і мені було інтєрєсно…"

"А ти як тут опинилася?".

"Да по дурості! Хотя почалось воно ще задовго до того, всьо нам не так шло. Прикінь – була хата в Рафаловці, дід із бабою жили. Баба вмерла, ми подумали з мамкою, шо діда заберем до себе у Львів, хату продамо і будуть гроші, а ще позичим і купим мені квартиру… Так – щас! Дід женився! А тут ще мій зовсім загуляв, розвелась. Мала в мене була одна. Настя. А потом, ну прямо як на зло – на роботі в мене… Я на хазяїна работала. Ну тіпа торговля. На базарі. Да, і случилась в мене недостача. Тоді Нелька прийшла до мене на точку – однокласніца, ну ми так нічо, поболтали, я їй про свого розказала, вона – про свого, якраз розвелись, тижня ще не було, випили з Нелькою, але культурненько, трошки… А ввечері – здавать виручку, а недостача така крупна, ну хоч вішайся. Да і не в том дєло, шо Нелька зайшла, шо я там затринділася з нею, нічо не бачила, шо продавала, то ж… я ж не первий день у торговлі, в мене ж не то шо в деяких дур тупих! В мене всьо всігда чьотко… ну там бувало, канєшно, то туда, то сюда, але ж в той день – піввиручки нема! Даже більше! Я вже в рьов, а дєвки наші посовєтували одну відьму, тіпа ворожки, вони до неї всі ходять по всякій мєлочі, а я не ходила – бере дорого. Приперлася я тоді – а вона сидить вся в антуражі – там сушені жаби і всьо такоє, висить кругом неї, лежать там усякі каміння на столі. Стала я і реву. А вона питає – тобі шо, тіки бистро: на удачу, на дєнгі, на мущіну чи на дітей? Я кажу – я з базара од Людки і Свєтки. В мене недостача сьогодні дуже велика, зробіть шось, бо піду вішаться! А в неї там, в другій комнаті, сидить якась компанія – чути голоса мужскі. І вона всьо на двері оглядається, всьо вертиться. Я їй торочу про недостачу, про дєньгі, про хазяїна, а вона мені – так я не поняла, тобі гадать чи тобі на удачу? Я їй знов – і в рьов, кажу – ви остання надєжда! Тут один із комнати заглядає – питає її: ти скоро чи нє? Вона мені – дєвушка, прийди

завтра. Я їй – не прийду, мене ж завтра уриють! І реву. Тоді цей, із комнати, підходить до мене і гладить по голові, так ласкаво, розпитує – шо сталось, чого я тут реву. Урод! Це був цей Енкі, дурак. Він мене і втішав, і завів до компанії, і налив мені, я випила. Як малєнька йому всьо розказую, дура. А потім тільки – брик, підмішав чогось у горілку. Ну а вже проснулась… сама понімаєш – не чєловєком. Вже вони наді мною провели той свій обряд дурацкій. Ну – ти понімаєш, про шо я. І всьо…"

"Може, воно й на краще, Наташ?"

"Ти шо, не понімаєш? Там жизнь була – як хоч, так і живеш. Можна в любий момент усе помінять. А тут всьо! Прівєт! Випустять, як пса, погулять, сігарєт купить, дєвок побачить, Настю, малу мою, провідать, як там її мамка воспітує глянуть, так ідеш по городу – і дєнгі є, і всьо, шо хоч, а нічо не хочеться… "

"Чого?"

"Бо кончєний чєловєк. Раньше хоч якась пєрспєктіва була нормальною женщіною стать. Он дєвочкі замуж повиходили, і породили, і нічо – живуть. І умруть як люди. А тут – шо?… Виходні тиняєшся, як дура. Робота… Тоже мені робота – водить всякіх олухів да слідить, щоб усьо тут нормально всюди, єслі шо не так – ти всігда винна, єслі всьо так – так то їхня заслуга, що так усе класно придумали, і виходу ніякого – буду ж тут кантуватися, поки не поміняється Ерешкігаль. А вона не збирається вмирати… Ладно… Пашлі… – виплюнула з рота жуйку, загорнула в папірчик і сховала в кишеню. – Вобщім, слухай, і шоб без глупостєй. Щас треба буде бистро йти і мовчать. Ти підеш сама дальше – побачиш куди, там будуть закриті ворота. Я, вобщє-то, мушу знять з тебе шо-нібуть, але ж жаль тебе, чесне слово, хоч ти і дура. Прешся, куди не просять. Да ладно. Може, Крадій і не узнає. А як і узнає – то шо він мені зробить? Щас дам ключ від останніх воріт, – налапала ключ у кишені, дала. – Ну всьо. Тільки не оглядайся, прошу тебе як чєловєка… Добренько?"

І я пішла далі сама, в темряві, по гострому теплому камінню, такому сухому, що кришилось, як коржики, з кам'яним таким тріском.

У мокрому рюкзаку бовталось дурне пиво.

Хоч я й не знаю, чи любить Артур пиво. Я з ним ніколи пива не пила. Правда, він програміст – а вони всі пиво глушать, і, крім того, це вже не має значення, чи любить… тобто – чи любив…

Скільки я за нього виплакалась, сил нема згадувати!

Спочатку, ще до того, як здогадалася, хто він такий, я вічно шукала його, я за ним ішла, а він від мене втікав. Ми писали одне одному листи, ми балакали в чаті, і я не могла знайти його в реальному світі, ніде, де шукала. Сліди, рештки його присутності, ще теплі речі, яких він торкався, ще пахнуть його подихом, ще він тут – а вже нема. Я знаю, знаю, що це все неправда, що він не такий, тобто – я зараз уже добре роздивилась, який він, і розумію, що йому набридло це – цей подих у спину, ця гонитва, але ж тоді я ніколи не виказувала себе.

Потім я здогадалася, хто він, я знайшла його, нарешті, але все-одно не виказувала себе.

Мене стало ніби дві: одна я усміхалась йому, віталась із ним, сміялась до нього, одна я – нуль, Юлина подружка, просто собі так, дівка, а друга – та, яка йшла за ним, та, яка писала йому, та, від побачень із якою він утікав, але ж він мені писав! Його оті листи, для чого ж вони писались, годинами балакали в чаті, для чого, якщо він завжди від мене втікав?

І я гналася за ним – он же я, послухай, он я, я! я! Це я, я жива, я шукаю тебе, он мої руки, мої очі, глянь на мене, я Марина. Ти ж мене бачиш, правда? Я сто разів думала, що він здогадався, хто ж я, але все повторювалося спочатку, однаково тисячу повторів, вічне втікання його з усіх побачень, призначених мені через мережу… "А я ж тебе чекав!" – "Не бреши, я прийшла за 20 хвилин і стирчала там годину!" – "Я чекав тебе, клянусь!" Коли я його ще не впізнала, то навіть серйозно думала, що ми живемо в паралельних світах, що він справді був біля пам’ятника першодрукарю Івану Федорову, і я була, тільки у різних світах…

Але потім я впізнала його. Мріяла – от колись усе виясниться і він мені розповість…

І от він узяв і вмер.

Я ж таки мушу знайти його, побачити його… Він таки ж мусить знати, хоче чи не хоче, бо інакше я здурію, просто заверещу, помру, бо як же так можна жити, знаючи, що ти не встигла, не змогла, перетирати в пам'яті всі наші зустрічі, яких не було, читати всю переписку, всі розмови, поки не поїде дах од відчаю…

І нікому не казала – а що казати? І зараз не стану, не стану ж я всім розповідати, що я мусила, мусила, що в мене дикі істерики, що я жити не можу і не можу дивитись на пісну Олегову морду, і не можу слухати ниття про те, яка в нього біда – в нього! Та він за рік усе забуде і не згадає, хіба дітей своїх лякати, як вони в нього заведуться і підростуть, а я…