СІМ ВОРІТ

Захарченко Олена

В дядька – дві дочки, але їх немає, вони у Львові живуть.

Дядько старий, підсліпуватий, глухуватий. Софію він любить. Поживе в нього. Там видно буде. Може, вернеться до Львова перед самими пологами, поживе в готелі, народить у пологовому і, з дитям, – до нього, скаже, що знайшла. Або назад до батьків.

Придумає.

До того ще довго.

Тимчасом можна пити чай із м’яти, сидіти на балконі і дивитися, як у маленькому гіллястому садку настає осінь.

Старі іграшки.

Всесвітній смуток.

Піаніно.

Вона

вже була на шостому місяці, і штани перестали застібатися, зв’язувала їх мотузочкою, одягала светри такі, щоб пишненькі, і вдома намагалася поменше бути, щоб зайвий раз на очі не потрапляти.

Стала ходити на вокзал – сидіти в залі очікування між циганами і туристами, між бідними жіночками і студентами – і їй там було дуже добре. Люди весь час різні. Люди між собою балакали. Про них можна було складати історії або уявляти, як вони десь там живуть у себе в Бродах, у Стрию чи в Сарнах. Люди були дуже бідними, брудними і смерділи. Стіни в залі, де чекають на електрички, були теж брудними. І лавки брудні і липкі. І в повітрі літала всяка підла інфекція. Але так час минав легше.

Одного вечора, вже десь у середині жовтня, повертаючись із вокзалу додому, втрапила на якийсь концерт на вулиці, на честь якогось свята. Було дуже холодно, і змерзлий самодіяльний співак блеяв у мікрофон: "До друуууузіііів прийдииииии". Біля сцени тинялися Ліда, Ірина і Наталка – дівчата з тої квартири, і якимось дивом Софія опинилася в них на кухні, де пахло цвіллю. Щоб не нудило, Софія пила гарячу каву і гаряче вино, слухала дівчачі розмови про хлопців, про те, хто з ким спав, із ким хто цілувався, і всяке таке.

А потім Ірина пішла спати, а Наталка – кудись у гості… Чи то через ту скляночку вина, чи то через холод… але от так взяла і сказала Ліді:

"А знаєш, я вагітна".

"Ти шо??!! І шо будеш робити? Родити?" – закричала Ліда, зробила такі очиська і встала зі стільця.

Софія розказала свій чудовий план, за участю материного двоюрідного брата.

"Ну ти дивна кобіта, – сказала Ліда, а до того довго мовчала і скоса якось так дивилася на Софію. – Тобі тре' було матері одразу все розказати. Вона б тебе завела – швиденько б зробили аборт, ніхто б нічого і не помітив".

Софія подумала, що мати б її тоді на все життя зненавиділа, як підлу брехуху і брудну розпусницю.

"Це ж не материна проблема".

"А він тебе заміж узяти не може?"

Софія подумала, що просити Артура про таке – самій себе зневажати до смерті.

"Та, я думаю, не треба".

"Ну як хоч, але мені здається, що твій дядько подзвонить твоїм батькам на другий день".

Софія подумала, що вона наперед попросить дуже, щоб не казав, що вона його переконає.

"Ну, тоді я піду від дядька".

"Та він тебе не відпустить".

Софія промовчала.

"Крім

того, ти ж маєш на учот стати. Ти знаєш?"

Софія подумала, що Лідка щось вигадує.

"Ти не знаєш? В мене невістка, братова жінка, недавно родила. Треба йти в жіночу консультацію до свого лікаря участкового. Він тобі випише карточку, будеш щодватижні ходити – здавати аналізи і важитись, мірятись. Без цього не можна – родиш якось виродка, не дай Бог, або потім якісь проблеми будуть. Ти ж сама не лікар".

Ліда вчилася в медінституті.

Ліда бачила, що Софія їй не вірить.

"Не хоч – не вір, мені шо? Тільки тебе ж у пологовий не приймуть без обмінної карти. Це така книжечка, і там усе написано – всі твої аналізи за всю вагітність: і з вени, і так – щоб не було анемії, щоб знати, чи ти нічим не хвора, чи нирки в нормі, знаєш, нирки як відмовляють, то що буває? Смерть! І всі узі твої, всі за всю вагітність, щоб знати, чи дитина лежить голівкою, чи ніжками, чи не обвилась пуповина кругом шийки… Без цієї книжечки тебе не пустять! В пологовому ж немовлята родяться, там інфекції бути не повинно – а звідки вони знають, що ти не хвора на СНІД?"

Софія подумала, що вона сама точно не знає, хвора чи ні.

"А всякий там туберкульоз, гепатит, сифіліс! Ти ж із вулиці до них! Пошлють тебе в черговий пологовий, в обсервацію, з бомжами родити!"

Софія подумала, що дні бідної кріпачки Василини, яка таємно від батьків народила дитя, минули давно, а вона й не знала.

"Та я щось придумаю. Скажу, що загубила цю… як її?"

"Та Софіє, не видумуй! Скажи батькам правду. Ну що вони тобі зроблять? Ну можеш у нас пожити пару днів, поки перекричаться".

Софія згадала свого тата – прокурора. І свою аскетично чесну матір, схожу на стару ікону. Від матері Софія приховувала навіть, коли в неї місячні, щоб не турбувати її такою вульгарною річчю.

Згадала і стала дивитися на скатерку, щоб не видно сліз.

"Ну чого ти плачеш? Ну сама подумай! Ти така цікава, Софіє! Ну на крайняк, можеш бабі все розказати – баби знаєш, як онуків люблять? Хай вона матері скаже… "

Софія шкодувала, що завела балачку на цю тему. Тепер Ліда щоразу, як її бачитиме – відводитиме в куток і співчутливо питатиме: ну як?

Вмерти можна!

Софії вже тільки швидше втекти звідти. Ну його все. Ліда провела її аж униз, по сходах, бо тобі треба обережненько, може, тобі таксі викликати? І дивилася, як Софія йде.

Почався дощ, і добре, що йти було недалеко.

Вдома нікого не було – пішли в гості, а на сходах сидів Артур.

"Привіт! – сказав їй. – А я ключ забув… Приїхав із Києва – він там вчиться, – а нікого нема. Можна у вас посидіти?"

"У нас теж нікого нема".

"Та я знаю…"