СІМ ВОРІТ
Шрифт:
Так ми пливли довго, ніби в сні, потім почався шторм.
Хвилі, як у морі, пінилися, били Рибу, нас, розгойдувалися щоразу сильніше. У тих хвилях кишіло рибами – тепер вони вдарялися мені об руки, груди, об щоки, потрапляли за пазуху, випадаючи з мокрого светра і зісковзуючи вниз, у воду. Вони були дивних кольорів і світилися, а ще – крутились. Морська зірка прилипла до плеча: чіпка, біла у смужку; я її струшувала, здирала підборіддям, не випускаючи з рук плавника Золотої Риби, щоб не зісковзнути, не полетіти в це море, між хижих істот, змій, восьминогів…
Тимчасом десь там, у горах, досі не знаю, де, будуть швиденько ліпити зі свіжої глини і очерету нового ідола, готувати до посвячення, щоби посвятити нову Іннану.
Якщо я зараз упаду з Риби… Понесло ж мене!
Чого ці риби не сплять, як мертві звірі?
Цікаво – вони якось тут посортовані? Наприклад, ті, яких засмажили, – окремо, а ті, що з'їла щука, – окремо?
Цікаво, тільки не спитаєш ні в кого, Наташка – злобна особа. Зараз висміє і накричить. Добре, хоч про Рибку не читала нотацій – мовчи, мовчи! Коли я ще сюди потраплю, цікаво? Та ніколи ж.
Он шторм улігся, Наташка розправила плечі, кругом нас щось високо стрибало з води – такі риби чи такі пташки, що плавають. Мерехтіли веселкою переливи якихось зграйок із-під поверхні. Все світилося, вода блищала, бризки іскрились, як феєрверк.
Десь далеко заворушився вогник. Він коливався, ніби лежав на хвилі. Наша Риба пливла прямо на нього. Але він теж рухався – то був не берег і не ворота. То було щось пливуче.
Щось велике.
Темне.
Вогник світився вже згори, а тінь чогось лякала нашу Рибу, і вона боялась підпливати ближче.
"Ей! – закричала Наташка, закинувши голову. – Ей, Утна… Унта… Діду Ной! Оглохли? Ей!!! Це ми! Спускайте вірьовки!"
Щось добре лупнуло мене по носі – міцна мотузка. Коли нас витягли – я, нарешті, зрозуміла, що таке ми наздоганяли. То був старовинний дерев'яний корабель без вітрил.
Риба уже десь собі попливла, не прощаючись, не чекаючи, забувши про нас – далі, напевне, мнучи свою тяжку думку про те, які погані жінки, котрі тягнуть чоловіків, забираючи їх від волі. Я не бачила її через борт, хоч і перехилилася. Цікава Рибка. Золота Рибка з іншої казочки. І нема ж у кого розпитати, чого вона така жінконенависниця.
Наташка тимчасом сварилася зі старим дідом із довгою пишною бородою, котрий один і був на цьому кораблі:
"Нє, ну ви не могли пождать, да? Ви когось хоть везете! Да ви тут сам один, і попливли, будто вас там ждуть!"
Дід дивився на мене.
"Ти Інанна?" – спитав.
"Ага".
"А я Утнапішті. Неті називає – Ной, можеш і ти так само".
"Я думала, ви не вмієте по-нашому балакати".
"Та… шо ж… вивчив, як таке робиться".
"Ну скажіть – і багато ви везете?" –
"Та почекай ти… Дай он мені з богинею поговорити. Тяжко тобі бути Інанною? Чув я, що та, попередня, в монастир пішла і скоро вмерла?"
"Ага. Так і було. А мені – ніяк. Не тяжко".
"А жити не зважає оте?"
"Ні… А як має заважати?"
"Нікого ви не везете! – знову встряла Наташка. – Пустий ковчег, і не могли почекати? Ми там чуть не потопились, на тій Рибі!"
"Та почекай, Неті! – розсердився Утнапішті. – Та помовч!" – і, хапнувши її за плечі, завів до однієї з порожніх кліток, яких там було багато, і зачинив дверці.
Наташка там затихла.
Утнапішті взяв мене за руку, повів до ліхтаря на носі ковчега і посадив на якусь лавицю.
"То ти ще не знаєш, що може робити богиня Інанна? – Я встала, але він знову мене примусив сісти. – Ти ще не вмієш викликати в людях люту пристасть? Ти ж Інанна! Ти ж мусиш це вміти, може, просто сама не знаєш?"
"А як?"
"Я не спеціаліст. Знає Інанна – богиня плотського кохання".
"А Енкі казав – вона богиня родючості і сходу сонця".
"Але це не головне, головне в ній те, що у грецькій Афродіті, римській Венері – пристрасть, вогонь плоті…"
Мені стало якось не по собі, ніби він каже непристойне. Я встала і пішла понад бортом, дивлячись на воду, він не йшов услід – лишився біля ліхтаря.
Отже, так?
Я думала – отже, так?
Я згадала київську квартиру і того хлопця, з яким ми пили чай, у той день, коли Олег мені сказав… коли я розбила артурову чашку.
Он що тоді було!
Як же це робиться?
Напевне, якось дуже просто.
Я обходила ковчег, нервово мнучи пальці, клітки дивились порожнечею, я закривала, відкривала в них дверцята, і з однієї щось шаснуло по палубі. Я крикнула і вискочила на лавку. Тут же не було ні душі!
Може, це якась риба? З мого волосся? Випала з-за пазухи? Вона вміє повзати?
На лавку напроти мене застрибнула мокра кішка. Смугаста, худа і з голодними очима.
Де вона тут узялась?
"Де ти взялася?"
Тонка мелодія прозорих склянок, як у мареві, комариним дзвоном висла над нами, і навіть можна було розрізнити слова:
"А я-я-я була міс школи… а ми-ми-ми не знали тоді ще, що можна мріяти стати моделлю…" – нив тихо хтось, тонесеньким жіночим голосом, вплетеним на нелюдсько високій ноті в мелодію прозорих склянок.
Кішка покліпала, жалібно нявкнула і стала лизати лапу. Якась здоровенна чорна рибина, завбільшки з кита, стрибнула високо з води і, перелетівши чорною тушею над нами, ляпнулась у воду знову, тільки бризки обсипали нас із кішкою.
Вода підхопила мелодію прозорих склянок.
"…а краса нам була тільки, щоб вийти заміж. Ми мали стати, як наші мами – робітницями на заводах, біля мартенівських печей розжиріти і забути, що були "міс школа", і я вийшла заміж, зразу після школи, як і треба було… "