Приворотне зілля

Капранови Брати

–  Що?

–  Та нічого. Він жартує.

Петро галантно пропустив дівчину вперед.

Знову колеги йшли степом, і остюки чіплялися їм до штанів.

Микола Пилипович завбачливо відстав. У цьому контакті Петро мав перевагу як вікову, так і з точки зору перспективи, тому майор тільки слухав та схвально кивав головою. Все-таки молодь росте тямуща, що б там не казали.

На Петра найшло натхнення, він був значно розкутішим, ніж завжди, - жартував, сміявся, кокетував трохи. Дівчина навіть розгубилася від такого напору.

–  А

що це у вас село так дивно називається?

Вона стенула плечима:

–  Назвали.

–  От бачиш. А може, у вас в селі старі люди є, що пам’ятають, як воно раніше називалося, хто тут жив? Баби, знаєш, знахарки.

Петро зразу брав бика за роги. І це правильно. Микола Пилипович подумки аплодував.
– Є, звичайно. Де ж їх нема. А ви що, їх розпитувати будете?

–  Будем, - серйозно кивнув головою Петро.

–  А якщо вони не захочуть розповідати?

–  У НАС захочуть, - впевнено сказав хлопець і швидко виправився.
– Якщо ти попросиш. Попросиш?

–  Може, і попросю.
– Дівчина замислилася.
– А жити де будете?

–  Не знаю. Як тут у вас все організовано? Ми б хоч де. Гостініци у вас нема?

–  Нема. Вам треба до тітки Тані йти. У неї хата велика, і вона сама живе.

–  А пустить?

–  Чого ж не пустити? Пустить. Ви ж люди хороші?
– стрельнула оком на Петра.

–  Аякже!

–  Так хороших людей у нас всюди пускають.

Уже біля села Микола Пилипович наздогнав молодь і торкнувся оголеного дівочого ліктя:

–  Тільки слушай, Лєсєнька, ми тебе очень просимо, ти про цю ігрушку, ну пістолєт, не розказуй нікому. Зараз врем’я такоє… Іщо не так поймуть.

Дівчина на знак згоди схилила голову:

–  Та що я, не розумію? Я уже доросла. І обидва добродії, ошукані південною скороспілістю, тільки зараз зрозуміли, що дівчаті поряд, може, й шістнадцяти ще не було.

–  Тітко Таню! Тітко Та-а-а-ню!
– подорожні стояли біля хвіртки і вдивлялися у стежку, що вела до великого будинку в кінці подвір’я.

Сонце вже пройшло більше половини своєї щоденної дороги, але припікало як несамовите. Поодинокі перехожі навмисне, щоб роздивитися прибулих, затримувались поруч, ввічливо вітаючись з дівчиною. Петро відчував себе трохи незручно, ніби на сватанні.

–  Тітко Та-ню!

Десь углибині прокинувся та загавкав собака.

–  Ну, зараз почує вже.

–  А може, її нема?
– запитав Микола Пилипович.

Дівчина стенула плечима.

–  Наче не збиралася нікуди.
– І знову гукнула: - Тітко-о-о!

Хати на вулиці виглядали зовсім буденно. Звичайні, цегляні, під шифером. Великі вікна, по-міському цементовані доріжки - зовсім нічого схожого на будиночок лютого діда перед ставком. Тут, зрозуміло, двоє подорожніх відчували себе значно впевненіше.

Раптом на сусідньому подвір’ї з’явилася невеличка пишна жіночка і заспішила до хвіртки. Леся обернулася до неї. І поки та, кваплячись, відкидала гачка та, посміхаючись приязно,

чимчикувала назустріч, вдалося добре її роздивитись.

Приємна була жіночка, міцна, моторна. Рухалась м’яко, легко, хоч і поспішала, зустрічаючи гостей. Вдягнута була звичайно - барвистий халат, легенька хустка, на ногах капці. Микола Пилипович поглядом знавця зразу ж таки оцінив усі чесноти майбутньої хазяйки. Єдине, що могло б зіпсувати враження від цієї жінки, - це бородавка не переніссі, червона з чорним, велика й кругла. Але приязні молоді очі, гладеньке обличчя, моторні рухи, багата фігура - все при своєму місці - складали дуже приємне враження. Чого ж іще?

–  Здрастуйте вам. Здрастуй, Лесечко. А я у куми була, та чую - Циган гавкає. Що ж ви стоїте, зайшли б на подвір’я.

Чимось рідним повіяло від її манери виливати на гостя зразу потік слів, який вражає не так довжиною, як швидкістю та ретельністю у подробицях.

Микола Пилипович ввічливо прокашлявся і додав оксамитового відтінку до свого баритона:

–  Ну да, як це зайти без хазяйки? І собака у вас…

Жінка вдала, що не помітила цього немудрящого маневру, але скоса зміряла майора поглядом, немовби оцінюючи.

–  Та ну, такі козаки, і собаки злякалися.

–  Це, тітко Таню, з Києва, з головного інституту, казки збирають.

–  Лишенько!
– сплеснула руками хазяйка.
– З самого Києва! Тепер зрозуміло, в Києві ж усі собаки в намордниках, а мій Циган на намордник ще не заробив.
– Вона знову позирнула на Миколу Пилиповича і, здалося, навіть підморгнула.
– То що ж ви стоїте? Заходьте.
– Жінка прочинила хвіртку і запрошувально гойднула головою.

–  Ви їх візьмете до себе?
– зупинилася за її спиною Леся.

–  Та що у ж мене місця не вистачить? Я ж сама. І слова немає з ким сказати. А тут люди з самої столиці… Живіть собі, скільки захочете. Заходьте. Я вам кімнату покажу… Циган, цить, це свої.

Леся лишилася біля паркану, не заходячи на подвір’я. Вона дивилася Петрові у спину, і той, відчувши цей погляд, озирнувся.

–  Я побіжу вже?
– Дівчина посміхнулася, грайливо махнувши ручкою.

Петро розтяг губи ще ширше.

–  Ой, дівка!
– супроводила її поглядом хазяйка.

У хаті вона провела гостей просторими кімнатами у спальню.

–  Отут будете. Подобається? Вікно відчиняється, на ніч можете залишати, якщо дівчат не боїтеся.
– Вона знову підморгнула Миколі Пилиповичу.

Той ще раз прокашлявся, але що відповісти, не зметикував. Він тільки поглядом дав зрозуміти, що така розмова йому дуже до вподоби.

–  Ну то ви тут влаштовуйтесь, а я зараз попоїсти зроблю. Мабуть, голодні.

Петро спробував заперечити задля годиться, але його ніхто навіть не збирався слухати.

Колеги мовчки провели господиню поглядами. Як професіонали, вони звикли не обмінюватись думками у незнайомих приміщеннях. Микола Пилипович по-діловому заходився розпаковувати свої речі.