Приворотне зілля
Шрифт:
– Ви понюхайте, яке повітря! Як пахне!
Микола Пилипович переклав «дипломата» з руки в руку і кивнув. Важко сказати, чи справді йому сподобався степовий дух, чи то він просто підтримував розмову. А Петро вів далі:
– Пам’ятаю, як малими були, на велосипеди - і по кукурузу. Отак по степу. Тільки то вже в августі. А потім варимо її з маслом.
Микола Пилипович щось зосереджено помурмотів під ніс, загинаючи пальці, і видихнув:
– У серпні.
– Що?
– не зрозумів Петро.
– Не в августі,
Петро присвиснув:
– Ого! А зараз…
– Липень, - переможно оголосив Микола Пилипович.
– А був червень. Слухай, Петро, я маю предложеніє, то єсть пропозицію. Давай трохи поміняєм легенду. Хай ти будеш научний робітник, а я вже так якось.
– Як це, так?
– Ну, родственнік, чи шо. А то який я научний робітник. Ти хоч балакаєш. А мене ж засміють - фольклорист, а балакать не може. Спалимось.
Петро замислився.
– Воно то конєшно. Але ж інструкція. І потім, чого це раптом я взяв у командіровку родича? Де ви таке бачили?
– Та ти понімаєш… - Микола Пилипович почухав потилицю і тут-таки обережно поправив капелюха.
– Не переживайте ви, - заспокоював хлопець.
– Я цих учених знаю. Вони ще гірше балакають за вас. Вони тільки писати вміють, а говорять, як усі.
– Засипемось.
– Не засипемось. Ми із столиці, а у столиці все не так, як у людей.
– Не нравиться це мені, - пробуркотів старший групи, але наполягати не став.
Стежка, ошукавши подорожніх, завернула перед самими деревами і пішла праворуч. Довелося й далі крокувати під пекучим сонцем, витираючи спітнілі чола.
– У вас пити нема нічого?
– Откуда?
– Микола Пилипович сумно хитнув головою і раптом витягнув руку.
– Дивись!
Ліворуч від стежки, притулившись до гаю, стояла самотня хатина.
Петро глянув запитально:
– То вже, виходить, село?
– Та нє, село наче, казали, справа. Хутор, навєрно.
– Микола Пилипович замислився і запропонував: - Давай туди заскочим. Води попросимо, а заодно розузнаємо шо і як.
Хатина стояла зовсім одна. Чисто вибілена, охайна, навіть чепурненька. Невеликий доглянутий садочок. Як намальоване все. А з-за рогу виглядала мазана вапном приземкувата криниця, дражнячи спраглих своєю прохолодною глибиною.
Подорожні наблизились до хвіртки.
– Хазяїн!
З-за паркану люто загавкало.
– Хазяїн!
– А не перескочить?
– Микола Пилипович занепокоєно вказав на небезпечних розмірів собацюру, що аж захлинався з люті, стрибаючи на паркан та порушуючи елегійний настрій, що навіювала садиба.
– Чорт його знає. Краще трошки відійти… Є тут хто-небудь?
Але на гукання ніхто не озивався.
– Нема хазяєв.
Криниця за парканом нахабно продовжувала зваблювати колег своїми прохолодними мазаними стінами, але собака бігав як раз навколо неї, не даючи змоги навіть мріяти про воду.
– Може, сплять вони?
– Ха-зя-їн!
– Гав-гав!
– оце і вся відповідь.
Нарешті, коли мандрівники вже втратили останню надію, двері хатини зарипіли, і собака, наче за командою, замовк.
– Здрастуйте вам, хазяїн.
Серед двору зупинився сивий-сивенний дідуган. Невеличкий, зморшкуватий, з тих, знаєте, що не розбереш - чи сміється, чи щириться, чи привітає, чи накричить. Мав він чорні очі, солом’яного бриля, носа кривого з великою темною бородавкою, що трусилася в такт ході. Неприємний, одне слово, був дід. Привітання не почув чи не схотів почути.
– Здрастуйте!
– голосно повторив Петро: чорт його зна, може, глухий.
Старий неохоче кивнув.
– Спека сьогодні.
– Хлопець посміхнувся якнайщиріше. Він відчував якусь напругу всередині чи ніяковість, може, тому що давно в селі не був, забув, як воно тут заведено.
Дід кахикнув, а собака, що підійшов до його ніг, знову загарчав.
Побачивши, що хазяїн не озивається, Петро посміхнувся ще раз:
– Водички не дасте напитися?
– Нема водички, - дід глянув спідлоба. Чорні очі люто крутонулися.
Микола Пилипович від подиву закляк на місці. Такого він не чекав.
– А криниця?
– Петро теж був здивований.
Дід озирнувся:
– Криниця… Так відра ж нема.
– Лишивши подорожніх кліпати очима, він обернувся до них спиною і пробурчав під ніс: - Ідіть собі, ідіть.
Собака знову люто кинувся на паркан.
Петро з Миколою Пилиповичем отетеріло дивилися одне на одного, а дід, ще раз озирнувшись, махнув рукою.
– Ідіть, ідіть.
– І бородавка на його носі гойднулася люто.
Оце так!
Уже відійшовши, супутники зно ву почули дідів голос. Мабуть, собаці щось казав, а може, й лаявся услід.
Петро розвів руками:
– Ну-ну!
– Бандеровець!
– сказав Микола Пилипович.
– Стріляв би.
Професійна стриманість вмить розтанула. Вони не могли дібрати слів, а як твердо вирішили розмовляти «рідною мовою», то тільки люто сичали крізь зуби.
– Ну, це ж нада! Націоналіст!
Піт заливав чоло і потоком струмився з-під капелюха Миколи Пилиповича.
– Треба було з пістолета шарахнуть собаку і напитися, - врешті сформулював свою думку Петро.
– Ага, і діда заодно.
– І як це можна, у нас же на Україні люди щирі, привітні, де ж це таке бачено?
– А может, он москаль?
– припустив Микола Пилипович.
Петро подивився на нього, і в наступну мить обидва весело розреготалися.
– Гадюка!
– підсумував, одсміявшись, Петро.
Та звідси вже видно було крайні хати. Село і справді виявилось праворуч, гай - ззаду, а попереду, якщо пройти стежкою, височіла осока, беручи в щільну облогу озерце, чи то може ставок, чи щось таке подібне.