Приворотне зілля
Шрифт:
Петро глянув переможеному в обличчя і тут вдруге остовпів. Бо під ним, притиснута до землі, лежала дівчина років вісімнадцяти і переляканими очима дивилася на переможця. Чорне розкішне волосся розкинулося по піску, одну руку Петро затискував своєю залізною хваткою, друга ж безпорадно впиралася у землю. Лейтенант, все ще нічого не розуміючи, кинув поглядом по дівчині. В око впала знайома тканина з червоними квіточками. Дівчина лежала, напівприкрита власною сукнею, але у сутичці та відсунулась, оголивши невелику, але бездоганної форми пружну
Ця картина настільки не відповідала ситуації, що хлопець довго дивився на дівочі перса, не ладен нічого второпати. А коли отямився, у горлі знову пересохло. Петро відчув під собою живе тіло, яке відокремлювала тільки зібгана, зіжмакана тканина. Груди Петрові торкалися м’якого живота, а лівий бік обпікала ніжна плоть оголеного стегна. Хлопець провів поглядом по засмаглій шкірі від грудей до стрункої ноги, що випросталась уздовж його тіла. Шкіру вкривав легенький золотавий пушок, дражнячи чоловіче око.
Петро судомно ковтнув.
Дівчина, все ще не в змозі оговтатись, дивилася перелякано. Вочевидь вона стояла, прикриваючись складеною сукнею, коли лейтенант… Він випустив руку.
– Дівка-а!
– здивовано протягнув майор.
Дівчина зігнула звільнену руку і сперлася на лікті. Петро відчув, що ніяковіє, а вона, отямившись, долонею затулила сосок.
– Тьху!
– Петро подумки вилаявся, але, підводячись, не зміг втриматися, щоб не оглянути дівчину ще раз. Та лежала прикриваючи груди, а сукня, зсунута Петром, оголювала половину тіла, бездоганне стегно, ноги. Кілька неслухняних темних кучериків вибивалися на білу тканину там, де щойно був Петрів живіт.
– Ого!
– присвиснув Микола Пилипович.
– Оце добича!
Петро нахилився, обтрушуючи ноги від піску. Дівчина лежала мовчки і не зводила з нього великих очей. Хлопець відвернувся.
– Вставай, - сказав він удавано недбало.
Дівчина перевела погляд на Миколу Пилиповича. Той підійшов до товариша. В руках тримав кобуру.
– Як же ти собиралася стріляти?
– запитав він, відвертаючись.
– Пістолєт же сначала нада винуть.
Ззаду зашаруділа тканина.
– А я не збиралася, - з удаваною зухвалістю сказала дівчина.
– Я тільки налякати, - голос у неї бринів нервово.
– Налякати… - Микола Пилипович гмикнув.
– А що, коли йдете не спитавшись.
– Спитавшись!
– обурився Микола Пилипович.
– Ти диви на неї! Хазяйка найшлася. Спрашувать у неї!
– Купалася?
– запитав Петро.
– А не можна?
– Можна. І ще за хвилину вона мовила:
– Все. Обертайтеся.
Дівчина стояла, поправляючи волосся і з викликом дивилася на чоловіків. Лице вкривав ніяковий рум’янець. Біла квітчаста сукня, перехоплена тонким паском, ховала струнку фігуру, спереду випинаючись двома гострими горбочками.
Петрові стало соромно за свої труси.
– Ти мєсн… місцева?
– запитав Микола Пилипович.
– Тутешня, - підтвердила дівчина.
–
– Петро взявся за джинси.
– Леся. А тебе?
Вона розмовляла задерикувато, навіть зухвало, немов спокутуючи перед собою незручне становище, в якому опинилася щойно. Хлопець посміхнувся:
– Петро.
Тільки тепер вдалося уважно роздивитися обличчя співрозмовниці. Чорні густі брови дугами огинали карі великі очі, з яких так і скакали на всі боки бісенята. Тоненький носик, мальовані губки - гарна була дівчина, що й казати. Про таких у піснях співають - біле личко, чорні брови.
– Що з нею будемо робити?
– Микола Пилипович одягався поруч.
Петро знизав плечима. Він застібнув сорочку, заховав пістолета до сумки та заходився відчищати ноги від піску. Кілька хвилин тривала мовчанка. Першою не витримала дівчина:
– А ви з Москви?
Микола Пилипович підвів голову:
– Чого ти так рішила?
– Та так якось… - дівчина розвела руками, - розмовляєте…
– З Києва, - кинув Петро.
– З міліції?
Микола Пилипович з Петром перезирнулися.
– Ні.
Дівчина здивувалася:
– А звідки?
Тут Микола Пилипович застібнув останній ґудзик і на правах старшого групи взяв розмову на себе. Він підійшов, ніжно поклав руку дівчині на плече.
– Лєсєнька, понімаєш, в чому діло, ми з Петром приїхали к вам у командіровку, потому що збираєм народні прєданія, сказкі.
– Він говорив лагідно, немов з малою дитиною, та Леся дивилася недовірливо.
– У вас тут, кажуть, багато цього…
– Чого?
– Ну там сказок, прєданій, людєй всякіх.
– Ну?
– От.
– Микола Пилипович почухав підборіддя.
– Ну, ми і хотім зібрати все це, щоб не пропало.
Дівчина подивилася зіщулившись:
– З пістолем?
Микола Пилипович зиркнув на Петра, та той уже зорієнтувався:
– Так він же ненастоящий, цеє, несправжній.
– Ага, - кивнув Микола Пилипович і одійшов трохи вбік. Тепер уже Петро поклав дівчині руку на плече і зазирнув у вічі:
– А правда, схожий? І важкий, правда?
– наче задовольнившись побаченим, він виструнчився.
– То грузини так наловчились дєлать. Я сам як перший раз побачив - перепугався. Думав, цеє… справжній.
Микола Пилипович додав ззаду:
– Він тоді ще бистрей пригав, чим тепер.
Обидва якнайприродніше реготнули.
Дівчина підвела на Петра карі очі й сказала раптом, як видихнула:
– А ви дужий!
Хлопець зашарівся.
Сонце продовжувало шкварити з неба, але тепер колеги цього не помічали, поглинуті контактом з місцевим населенням. Принаймні так це називається у звітах.
– А ви нас до села проведете?
– Заблукати боїтеся?
– Боїмось, - чесно признався Петро.
– А ще у вас, напевно, собаки. Ми їх теж боїмось.
– І дідів, - пробурмотів Микола Пилипович.