Приворотне зілля

Капранови Брати

–  Кинь. Краще скажи, хто це міг зробити.

–  Не знаю.
– Для переконливості дівчина притиснула руки до грудей.
– Якби наші хлопці, вони б уже похвалилися. Вони завжди хваляться, коли когось побили.

–  Хай тільки спробують, - загрозливо мовив Петро.

–  Бити будеш?

–  Буду, - пообіцяв він.

Вона з повагою подивилася на міцну статуру супутника. Деякий час ішли мовчки, потім дівчина взяла Петра під лікоть. Він не заперечував, бо це приємно, коли красива молода дівчина бере вас під лікоть, а може, лейтенант нарешті усвідомив всю важливість

цього джерела інформації, тому й поводився відповідно.

–  Куди ми йдемо?
– поцікавився він.

–  Не знаю. Гуляємо.
– Наталка замислилася.
– Слухай, а пам’ятаєш, ти казав, що любиш вночі купатися?

–  Це ти казала.

–  Але ж ти не заперечував, - вона опустила очі, і Петро мимоволі посміхнувся.
– То, може, і справді скупаємось?

–  Так іще ж до ночі далеко.

–  А поки дійдемо, вже буде темно.

Так сталося, а чи то було сплановано зарані, що хлопець з дівчиною і без того просувалися у бік ставка, тому наразі не довелося навіть міняти маршрут прогулянки.

–  Ой, забулася!
– раптом вигукнула дівчина.
– У мене ж купальника нема.

Петро зупинився і запитально глянув. Наталка хвилинку поміркувала і, відвівши очі, вирішила:

–  Ну, нічого, так якось. Ніч же, правда? І справді, поки, гуляючи, дісталися місця, по-справжньому споночіло.

Дорогою Петро спробував перевести розмову на бабу Кабачиху, але почув у відповідь вичерпне:

–  Вона сердиться на вас. Сказала, що коли такі цікаві, щоб ішли до Юхима, а до неї більш не ходили.

З ділової точки зору прогулянку можна було вважати закінченою, проте лишалася ще лірична сторона.

На березі ставка було тихо й порожньо. Вода відливала чорним, і ніщо не турбувало її гладенької поверхні. З неба дивився місяць, по-літньому яскравий та урочистий. Петро від такої елегійної картини трохи розгубився, а тому мовчки завмер на місці. Поштарка теж не наважувалася нічого сказати. Тільки очерет шепотів, певно, ділячись враженнями. Так тривало кілька хвилин, поки дівчина нарешті зважилась, полишила Петрову руку і зробила кілька кроків до води.

–  Тепла, як молоко!
– вигукнула вона, обертаючись. В зоряному світлі її очі виблискували, як два вогники.

Це був перший гучний звук, що порушив елегійний спокій природи, і ставок відповів на нього дрібними хвильками.

–  Ну що, будеш купатись?
– запитала дівчина, вертаючись від води назад. Рука її торкнулася Петрової долоні. П’янкий та гіркуватий запах степу війнув в обличчя.

У лейтенантовій голові знову вихором пронеслася тисяча думок - і завдання, що вони отримали, і останні вказівки Миколи Пилиповича, і баба Кабачиха з її ворожінням, і Леся…

Невідомо, як витлумачила його мовчанку дівчина, либонь, як нерішучість. А може, це й була нерішучість, бо серце Петрове розривалося між обов’язком, почуттям, чоловічою фізіологією і знову обов’язком. А це, погодьтесь, нелегко.

–  Ну як хочеш, - втратила терпець Наталка і тупнула ногами, скидаючи босоніжки.

Очі її намагалися зазирнути в саме серце, викликаючи там нову хвилю емоцій. Потім дівчина відпустила Петрову руку, відступила

крок убік, ще раз позирнула і, взявшись рукою за квітчасту сукню, почала стягувати її через голову. Лейтенант зіщулився. Наталка граційно випірнула з бавовняної хвилі, і сукня впала додолу на вогкий пісок. Дівчина лишилася в самій білизні, і якби над ставом світило сонечко, а не місяць, було б видно, що трохи зашарілася.

–  Допоможеш?
– запитала вона, знову наблизившись до Петра, обернулася спиною і суто жіночим рухом закинула руку за себе, намацуючи застібку прозорого бюстгальтера.

Петро мимоволі простягнув свої великі долоні й став навпомацки розбиратися у складній системі гачків та защіпок. Стегна поштарки помітно здригалися.

–  Ну!
– квапила вона.

Нарешті хлопець упорався, і дівчина стягла з плечей білі бретелі. Вона спочатку озирнулася, немов оцінюючи, чи годен кавалер дивитися на неї, стрельнула очима, а потім обернулася до нього, відкинувши непотрібний ліфчик убік, туди, де лежала сукня. Перса у поштарки були великі, гарної форми, такі, знаєте, що викликають бажання торкнутися і перевірити, чи справжні. Засмаглістю вони поступалися решті тіла, тому тут, уночі, здавалися яскраво-білими з темними плямами пипок на верхівках. Дівчина переможно подивилася Петрові в очі й потягнулася, як кішка, закидаючи руки за голову та виставляючи груди вперед.

Він стояв мовчки, остаточно розгубившись від побаченого. Місяць філософськи спостерігав за цим згори і безсоромно освітлював всі вигини жіночого тіла.

–  Будемо купатись?
– знову запитала вона і, не отримавши відповіді, двома пальцями підчепила тонкі трусики на стегнах. Очерет знову зашепотівся. Поштарка посміхнулася і провела пальцем уздовж тканини на животі, простежуючи його обрис. Боротьба у Петровій голові досягла своєї кульмінації, хоч на тренованому обличчі це не відбивалося жодним рухом.

Повернувшись боком, дівчина нахилилася і повільно стягнула останню одежину.

Поверхнею ставка пробігли легкі хвилі. Ніч глибоко зітхнула. Дівчина виструнчилась, постояла мить, даючи змогу себе оцінити, а потім засміялась дзвінко, так, що відлуння зайчиками застрибало навкруги, і побігла до води, коливаючи розкішними стегнами та погойдуючи грудьми.

Гарна була дівка, що й казати. Всього досить, все при своєму місці, все збуджує, зазиває, заманює чоловіка, все обіцяє втіхи.

Почувся плюскіт води.

–  Петре!

Хлопець височів, немов кам’яна брила, на тому самому місці, де й раніше. Він не зважувався зробити навіть крок, тому що цей один крок зобов’язував багато до чого.

–  Вода просто чудова! Петре!

Але стояти далі було безглуздо з будь-якої точки зору, тому Петро, нарешті, ворухнувся і почав повільно знімати сорочку. Почулися легкі кроки. Наталка підбігла до нього. Теплою шкірою стікали струмочки нічної води.

–  Петрику, швидше!
– Вона заходилася допомагати йому розстібати ґудзики, нахиляючись, торкаючись його грудьми та м’якими теплими руками. Скоро вже він просто стояв, а вона його роздягала. Дівочі пальці тремтіли, проте вперто робили свою справу.