Приворотне зілля

Капранови Брати

–  Навряд чи, - з сумнівом похитав головою Петро.

–  Почему ето «навряд чи»?
– Миколі Пилиповичу явно сподобалась нова версія.
– Ти сам посуді - щаслива соперниця, мєсть і всьо такоє. Скільки раз було! І потом, як вона запригала тогда у баби, коли та сказала, що жінка замєшана.

–  Вона тоді ще не знала, хто щаслива. Вони як раз лаялись на танцях, кого я буду проводжати.

–  Ого!
– Микола Пилипович здивовано звів брови.
– Ти ба який! Дєвки за нього ругаються, кого він той… приголубить.

–

 Та ну вас!
– Петро роздратовано махнув рукою.

–  Нє, ну ти смотри у мене, - продовжував майор серйозно.
– Шоб з парторговою дочкою не того. Потому шо вона малолєтка, а за малолєток сам знаєш, шо буває.

–  Нічого не буває, - огризнувся Петро.
– Вона вже статево зріла.

–  А ти проверял?

–  Та що ви причепилися!

–  Шо надо, то і причепився. Ми не для того сюда приїхали, щоб амури розводить.
– Старший групи впевненими рухами збирав почищену зброю.
– А у твоєй Лесі батько - парторг, у нього связі, і єслі шо - він тебе розконспірірує в момент. Вони, когда дочка виростає, отци в смислє, звєрєют. Тогда тобі капєц. Жениться прийдеться - це іще за щастьє!

Він явно знав, про що говорив, тому слова звучали переконливо.

–  Ти б луччє тою з пошти зайнявся. Вона вже взрослая, а заразом і розузнать можна побольше. Вдруг це всьо-таки вона подговорила? А я со свойого боку пацанами етімі займуся. Зранку з парторгом домовився, що він завтра всіх їх в кабінєт до себе по одному, шоб я їх там прижав, - майор красномовно стиснув кулака.
– А ти її со свого боку теж, значить… прижми.
– Він коротко реготнув, радіючи вдалому жарту.
– І баба Кабачиха - імей в віду, до неї тоже подход через цю дівчину. Вона у всіх смислах полєзная.

Петро мовчки лежав, слухаючи чи то поради, чи то розпорядження керівника. Але наступної миті стало зрозуміло, що його лежання не було простим відпочинком.

–  Шухер!
– сказав хлопець стиха, побачивши через заздалегідь відсунуту фіранку, що до хвіртки хтось наближається.

Микола Пилипович миттєво розкрив «дипломата», і пістолет зник без сліду у його конспіративних надрах.

–  Що за слова, лейтенант!
– Обурився старший колега, ставлячи свою безневинну на перший погляд, а насправді безцінну валізку на підлогу.
– Ви офіцер чи блатной жулік, в самом дєлє!

–  Я науковий працівник, - огризнувся молодший.
– І ви теж, до речі.

Надворі загавкав собака.
– Є хто живий?
– загукали з доріжки молодим жіночим голосом.

Біля ґанку стояла Наталка з пошти, що про неї саме точилася розмова.

Колеги визирнули у відчинене вікно.

–  Про вовка промовка, - стиха мовив Петро.

А Микола Пилипович уїдливо відкоментував:

–  Давай, научний работнік. Твоя дисертація прийшла.

У цей момент дівчина помітила, що з вікна на неї дивляться, і зійшла зі стежки у садок.

–  Здравствуйте, Наталочка!
–

солодким голосом проспівав Микола Пилипович.
– Провєдуєте больного?

–  Драстуйте.
– Поштарка наблизилась до розчахнутого вікна і приязно посміхнулася.

Сонце вже сіло, але світлі сутінки дозволяли чудово роздивитися все. Дівчина явно прийшла не просто так, бо знову причепурилась та розфарбувалася понад усяку міру.

–  Здрастуй, Петре, - повторила вона.

Микола Пилипович щодуж стусонув хлопця ногою.

–  Драстуй, - озвався той.

–  Як ти?
– Вона наблизила своє обличчя до хлопцевого і при цьому притислася до підвіконня, так що у викоті сукні випнулися дві апетитні півкулі.

Микола Пилипович з одного погляду оцінив побачене та ковтнув швидку слину.

–  Хорошо, шо ви прийшли, - радісно продовжив він.
– А то Петро наш тут скучає, может, ви б його вивели прогулятися? Больним же нужен свіжий воздух!
– При цьому він продовжував непомітно штовхати колегу ногою, намагаючись таким чином активізувати його.
– Із задоволенням, - зраділа Наталка такій пропозиції.
– Ти як, зможеш піти на прогулянку?
– перевела вона погляд на Петра.

Той нарешті послухався нечутних, але чутливих вказівок начальства і вступив до розмови:

–  Справжнього чоловіка синці тільки прикрашають.

–  Красавець!
– оцінив Микола Пилипович, але побачивши, що хлопець ображається, по-батьківському поклав йому руку на плече.
– Шучу-шучу.

–  То я почекаю?
– з надією запитала поштарка.

–  Він бистренько, - пообіцяв Микола Пилипович.

Колеги відійшли від вікна. Петро взявся вдягати сорочку, періодично покректуючи від болю.

–  Ти там цеє… - стиха радив майор.
– Помніш, про шо я говорив? Покрути її трошки. А вдруг розколеться. На жалость бери.

–  Де мої кросовки?
– зазирнув під ліжко Петро.
– Світло ввімкніть!

–  Ага, щас. Комари налетять, так тобі харашо гулять, а мені тут мучиться… Він уже іде!
– загукав Микола Пилипович, щоб почули на дворі.

Петро стиха лаючись зав’язував шнурки.
– І про бабу, про бабу побольше інформації. Вона ценний істочник. Не забувай. Шо буде просить - не одказуй… Ну, - він оцінив поглядом колегу і несхвально зморщився.
– Годиться. Ранений, но живой. Давай, з Богом.

Петро вийшов на ґанок, де вже чекала поштарка.

Микола Пилипович висунувся у вікно.

–  Наталочка! Єслі там хлопці будуть його обіжать, ви ж заступитесь?

Дівчина засміялася.

Петро люто зиркнув через плече.

–  Оп’ять шучу, - швидко запевнив колега.
– Щасливого гуляння.

Липневі сутінки потрошку згущалися навкруги.

Наталка зазирнула Петрові у травмоване обличчя.

–  Боляче?
– співчутливо запитала вона.

Хлопець роздратовано відмахнувся.