Приворотне зілля

Капранови Брати

«Ой, приходьте хлопці до мене,

Глибока, глибока… у мене,

Глибока, глибока криниця у мен е», - заливисто виводили вже біля самого паркану. Жінки напідпитку схильні до сороміцьких жартів.

На подвір’ї забрехав Циган, спочатку насторожено, а потім привітно, аж поки не перейшов на радісне скавучання. Стукнула хвіртка, почулися легкі кроки. Микола Пилипович помітив темну хазяйчину постать, що йшла доріжкою, і швиденько заховав свої нотатки в «дипломат». Вона явно була у веселому настрої, бо ступала неуважно, чіплялася пишною зачіскою за гілочки, а тоді зупинялася, звільнюючи волосся та сміючись сама

з себе. Інстинкт мисливця виштовхав Миколу Пилиповича з насидженого місця. Жінка напідпитку є легкою здобиччю, але хто сказав, що нею треба нехтувати? Тим більше Тетяною. Раптом наважившись і одним духом пославши до дідька всі службові міркування, майор підхопився і вискочив на ґанок начебто дихати повітрям, щоб там уже «випадково» зустріти господиню.

Величезний, але трішечки щербатий місяць заливав украденим у сонця світлом чистеньке подвір’я, собачу буду, невеличкий тинок біля літньої кухні та рядочок вишень, що росли вздовж паркану до самих воріт. Тетяна ішла назустріч, несучи із собою залишки святкового збудження, гучних пісень і відбиваючи у своїх очах два вогники-місяці. Як було не замилуватися такою елегійною картиною!

–  Добрий вечір!

–  Ніч.
– виправила господиня і притисла пальця до стулених губів.
– Т-с-с. Уже ніч.
– Вона кинула оком по самотній фігурі квартиранта і раптом захихотіла та прощально помахала йому рукою.
– На добраніч.
– І завернула до кухні.

Оце маєте.

Микола Пилипович настільки не очікував подібного повороту, що не знайшов відповіді і тільки поглядом провів жінку до самих дверей.

У літній кухні спалахнуло світло. Тетяна явно спати не збиралася, бо надвір долітало дзеленкання посуду. Поміркувавши трохи та віднісши таке швидке прощання на рахунок сп’яніння об’єкта, майор дістав з кишені гребінця, виваженим рухом привів до ладу свою складну зачіску і рішуче рушив до кухні. А що, лейтенантові можна, та ще й з двома одночасно, а йому ні?

Тетяна сиділа на кухні та кришила у полумисок помідори. Точніше, не кришила, а різала величенькими кавалками. Там-таки у полумиску вже височіла гіркою зелена цибуля.

–  М-г, м-г… - прокашлявся на порозі майор, і голос його прозвучав незвично низько.

–  О-о, - жінка підняла очі.
– Ви не спите?

Вдягнута вона була по-святковому. Сукня з квітчастої тканини щільно облягала стан, а на шиї виблискувало намисто, підкреслюючи викот на грудях.

–  Та тут развє заснеш? Такая ночь.

Хазяйка стенула плечима, а Микола Пилипович всівся за столом напроти, безсоромно обмацуючи очима її міцну фігуру.

–  Ето ви курям?

–  Що?
– Тетяна здивовано підняла брови.
– Собі. Дорого буде курям таке їсти.

–  А мене угостите?

–  Та будь ласка.
– Жінка хитнула головою.

Вона бризнула у полумисок оцту, потім налила олії і взялася перемішувати великою ложкою соковиті овочі, смачно посипаючи згори крупною сіллю зі скляної банки.

–  Я у куми на дні народження була. У неї помідори ранні. А я після чарки чомусь їсти хочу, не можу зупинитися. Кума з мене сміється: «Що наші роблять? Пообідали та хліб їдять».

Микола Пилипович кивнув і широко посміхнувся у відповідь.

Закінчивши нехитру справу, Тетяна видобула з миски четвертинку червоного помідора, по боках якого, обтікаючи шматки зеленої цибулі, струмилася і осідала

в ложці олія, змішана з оцтом, сіллю та червоним помідорним соком.

–  Дивіться, який красивий. Я про це говорю - королівська вечеря.

Вирішивши, що диспозиція через стіл не сприяє активним діям, майор обійшов навкруги і вмоститься поруч із господинею, втупивши палаючий погляд їй прямісінько у викот. А жінка раптом простягнула ложку просто до його рота, що розкрився від подиву, непривчений, певно, до таких простих манер.

–  Спробуйте, раз хотіли.

Микола Пилипович заплющив очі. Рука його крадькома лягла на тепле жіноче стегно, але Тетяна не пручалася, зайнята тим, щоб акуратно донести повну ложку до чоловічого рота. І коли майор розплющився і, пережовуючи помідора, масним поглядом спробував упіймати хазяйчині очі, жінка підвелася, викрутившись з його настирливих рук.

–  Давайте вип’ємо. Ви не проти?

Про свою згоду Микола Пилипович сигналізував виразним мугиканням.

За кілька секунд з надр кухонних шаф з’явилася літрова банка з чимось прозорим у підкріпленні двох маленьких скляночок та тарілки з пиріжками. Вечір набував романтизму. Село замовкало, заколисане місячним сяйвом, а тут, на кухні, жовте світло лампочки пускало зайчики на стіни, заломлюючись у глибинах прозорої ароматної рідини, яку жінка підсунула прямо під носа Миколі Пилиповичу.

–  Ну. Давайте. Ви ж чоловік. І майор слухняно взявся за краї повної по вінця банки.

–  Запивати будете?

–  Га?
– Рідина здригнулася та хлюпнула прохолодою на майорові пальці.

–  Міцна, кажу. Я візьму компотику запивати. Дивіться не розлийте!
– З цими словами Тетяна відкрила дверцята холодильника, а Микола Пилипович квапливо взявся до справи.

Той, хто хоч раз у житті пробував наливати в маленькі келишки з повної до країв банки, зрозуміє хвилювання нашого героя. Не заганьбити себе перед жіночі очі тут може тільки справжній фахівець.

Коли хазяйка повернулася до столу, склянки були повними, а невеличка калюжа на скатертині прикрита тарілкою.

–  А я з вишні компотику наварила. Будете?

Микола Пилипович енергійно кивнув. Тетяна явно викликала ентузіазм у його організмі.

–  Ну, за що п’ємо?
– Жінка присіла на стілець, знову відгородившись столом від свого квартиранта.

–  За прекрасних дам, - випалив майор і картинно підхопився зі стільця.

–  Ну нехай, - кивнула хазяйка і випила першою.

Коли Микола Пилипович сів, то біля рота він знову побачив ложку з соковитою четвертинкою помідора. І дуже вчасно. Рідина в банці мала градусів сімдесят, вимагаючи поважливого до себе ставлення.

–  З чого ето?

–  З варення. За зиму не з’їли, а на цей сезон нове буду варити.

Тетяна тільки трошки почала свою порцію і тепер запивала з розмальованої квітками чашки. Вона вміла зі смаком робити ці прості речі, і так хотілося їх за нею повторити, з’їсти червоного помідора і запити вишневим компотом.

–  Так ви шо, ето ви самі робили?

Хазяйка кивнула.

–  Та вже якось у людей не позичаюсь. І Микола Пилипович пішов у наступ. Він ухопив жінку за руку та взявся обходити стіл, другою рукою націлившись обійняти шикарний бюст. Збуджені очі хтиво обмацували плечі та викот сукні. Жіноче тіло пахло степовими травами, і він рішуче притяг його до себе.