Приворотне зілля

Капранови Брати

–  Тобі здається, я глупості кажу, так?

–  Ні, чому, - заперечив Петро. Він і справді так не вважав, насолоджуючись чистим звуком дівочого голосу і особливо не дослухаючись до їх змісту.

–  Знаю, знаю. Бо ви всі вважаєте, що коли людина до школи ходе, то з нею треба про п’ятірки розмовляти.

–  Хто «ви»?

–  Ви, чоловіки.
– І зовсім я так не вважаю.

–  А чого тоді мовчиш?

–  Тебе слухаю.

Вони деякий час ішли мовчки.

–  Мені здається, скоро буде дощ, - сказав Петро.

–  А ти на цьому розумієшся?
– Леся загрібала траву ногами, набираючись тепла

від стомленої чорної землі.
– Може, й буде.

–  Ти гадюк не боїшся босяка?

–  Хай вони мене бояться, - зухвало мовила дівчина.
– А в мене був ремінець на годиннику з гадюки. Петько зробив. Вони сірок ловлять, потім шкіру знімають, глиною запихабть, як висохне - дуже гарно. Ти бачив?

Дмухнув вітерець.

–  Треба було парасольку взяти, - стурбовано глянув на небо лейтенант.

–  А ти хіба з цукру?

–  Так промокнемо ж.

–  Висохнемо. Одяг зараз швидко сохне.

Сонце затулила невеличка хмарка - нічого страшного, але на допомогу їй з-за обрію насувалися справжні, чорні, дощові.

–  От бачиш, - нахмурив брови Петро.
– Що будемо робити?

Дівчина стенула кругленькими плечима.

–  А я знаю? Мабуть, таки справді мокнути. Виходить, що я тебе знову підвела… - Вона на хвилинку замислилась, а потім сказала: - Там далі є сарай, в ньому сіно тримають, можна сховатися, якщо встигнемо дійти. Оно, бачиш?
– Леся вказала пальцем уперед.

–  Якщо встигнемо… - промурмотів Петро, професійним оком оцінюючи відстань.
– Як гадаєш?

Але вони не встигли. Дощ накинувся на землю, немов зголоднілий звір. Петро з Лесею не здолали навіть ста метрів, як згори вже капало, текло, лило й струмилося, не лишаючи жодного сухого клаптика землі, жодної травинки, жодного листочка. Леся раптом заверещала з захвату та схопила хлопця за руку:

–  Біжімо! І вони понеслися мокрим степом, ловлячи краплини на льоту, зустрічаючи обличчями водяні струмені та вдихаючи повітря разом із водою. Петро за якусь мить промок до останньої нитки, у кросівках чвакало, ногами стікали цілі струмки води - наче одягнутим пірнув у став. Дівчина бігла поруч, оглядаючись на нього, і очі її блищали від захоплення. Мокра сукня обліпила стан, довгі ноги. Волосся набралося водою і цілі потоки текли з нього по спині, плечах та обличчю. Вони бігли мовчки, захоплені стрімким рухом та непереборною стихією. Степ жадібно пив з-під ніг.

–  Сюди!
– Леся потягнула його вбік, оббігаючи величенький сарай, що стирчав серед степу невідомо нащо.

На тому боці висіли на одній завісі величезні напіввідчинені двері. Втікачі зупинилися на порозі. Обидва були мокрі, як цуценята. З одягу текло так, що під ногами швидко утворилися калюжі. А дощ надворі взявся ще дужче.

Петро витер обличчя.

–  Уф!

Просторе приміщення під досить міцним дахом, так що він навіть майже не протікав, з дерев’яними стінами, щілини в яких були завбільшки з палець - ось що таке був цей сарай. Невідомо, для чого він призначався колись, але зараз у ньому мало не до половини висоти лежало запашне сіно.

–  Оце так ми бігли!
– в захваті видихнула дівчина, груди її ходили ходором вгору-вниз.

Лейтенант подивився зверхньо і посміхнувся. Сам він навіть не задихався. Леся зібрала рукою своє розкішне волосся і заходилась вижимати

з нього воду, наче з білизни. Петро потупав ногами і вийшов з калюжі, але з кросівок знову натекло.

–  Гайда на сіно сохнути!
– запропонувала Леся і першою ступила вперед.

Хлопець і собі вмостився на теплому сіні. З волосся по спині струмувала вода.

–  А я так і думала, що не встигнемо, я просто люблю під дощем побігати, а ти?

–  Так собі.
– Петро взявся знімати кросівки. Дівчина деякий час спостерігала за ним, а потім сказала:

–  А я знаю, що треба зробити. Треба роздягтися та залізти у сіно, тоді і сама зігрієшся, і одежа висохне, її можна в кутку розкласти. Га?

Петро трохи знітився від такої пропозиції, але виду не подав і тільки знизав плечима. А Леся, певно, сприйняла це за згоду, тому продовжила:

–  Тільки ти не дивися, добре? Відвернися.

Петро слухняно сів обличчям до стіни. За межами службових справ він взагалі легко корився жіночій волі, як і всі чоловіки, грішним ділом. Дівчина завовтузилась у нього за спиною. Зашурхотіло сіно.

–  Все. Можеш обертатися. Тільки туди, під стінку, не дивися.

Петро обернувся. Дівчина цілком занурилася в сіно, тільки голова стирчала. Під стіною, ретельно розкладені, сохли босоніжки, сукня та білизна.

–  Я ж просила не дивитись, - з докором мовила Леся.

Петро трохи зашарівся і, щоб приховати цей невтішний факт, став розстібати ґудзики, скинув сорочку, розклав її поруч із собою і влігся на сіно горілиць. Він не насмілився наблизитись до дівчини, що лежала у сіні, судячи з усього, геть гола. Може, знітився. А може, його зупиняв Лесин вік - все-таки школярка. Микола Пилипович сказав, що їй менше, чим за неї дадуть. Зрозуміло, це перебільшення, але, враховуючи своє ніжне ставлення до дівчини, Петро скоріше збирався оберігати її, ніж користуватися моментом. А може, були й інші причини, хто цих чоловіків зрозуміє?

–  Ти заснув?
– почувся Лесин голос.

–  Ні, просто лежу.

–  А про що думаєш?

–  Та ні про що.

–  А я думаю, як гарно лежати в сіні. Правда, знаєш, як приємно. Воно таке лагідне і трошки лоскочеться. А чом ти не залазиш у сіно, боїшся лоскоту?

–  Та ні. Я краще так.

Ніс наповнювався пахощами, що їх тільки й може дати суха трава. Спину приємно закололо. Щоб відігнати від себе зайві думки Петро, навіть заплющив очі. Коли він так востаннє лежав? Ще у дитинстві, мабуть. Вони деякий час мовчали. Петро ворушив пальцями мокрих ніг, щоб провітрювались.

–  Розкажи мені щось, - сказала дівчина, вистромлюючи з сіна руку та поправляючи волосся.

Петро розплющив очі.

–  Що?

–  Що-небудь. Наприклад, як ти вчився в інституті. Ти ж зовсім недавно вчився.
– Дівчина витягла з сіна другу руку і заходилася причепурювати голову. За трав’яним мереживом вгадувалося її смагляве тіло.

–  Недавно, - сказав Петро й посміхнувся, згадуючи своє навчання. Про це, звичайно, дівчині не розкажеш, але роки в училищі згадувалися як суцільне свято. Молоді лошаки, енергії хоч залийся… Вони таке виробляли! До речі, треба вже про академію потрохи думати, бо «харашо буть генералом» чи принаймні полковником. Петро відігнав від себе непотрібні спогади і чесно збрехав: - Я добре вчився. На «відмінно».