Приворотне зілля
Шрифт:
Поки комерційний директор кипів і плювався, згадуючи всі гріхи свого підлеглого, Микола Пилипович акуратно сховав речовий доказ і відвернувся до вікна. На обрії бурмосилися важкі свинцеві хмари, обіцяючи різку зміну погоди. Підозрюваний біля столу знову схилив голову, тепер уже, здається, остаточно, і майор спробував дати знати партнерові, що допит треба закінчувати. Але той зрозумів натяк, тільки коли остаточно викричався.
– …А коли три роки тому руку студенту зламав! Люди допомагати приїхали, урожай збирать… - Він зробив
– Іди геть з моїх очей, і щоб це востаннє!
Хлопець несміливо вибрався з-за столу й попрямував до дверей. Микола Пилипович удавано спокійно спостерігав за ним, але коли мозоляста рука потяглася до ручки, він раптом вистрілив гучно і роздільно:
– А Діда Юхима Бачив?
– Що?
– зупинився парубок.
Микола Пилипович безнадійно махнув рукою: - Іди вже.
Двері повільно зачинилися.
Майор гмикнув, проте розбору польотів влаштувати не вдалося, тому що тут-таки заявилися згадані Колька з Віталькою. Вони прибули разом, і довелося одного залишити чекати в маленькому коридорчику з вікном на вулицю. Там не було жодного стільця або навіть лави - візитери проводили час на підвіконні, водячи брудними пальцями по не менш брудному склу.
– Прізвище?
– Причепа. Микола Причепа.
Знову Микола. Щоправда, цей був значно жвавіший за свого попередника, хоч теж працював механізатором.
– Що ж ви так, - почав парторг завчено.
– Людина до нас у гості приїхала, а ви…
– А що ми? Він сам битися хотів. Всі бачили.
– Хто хотів битися?
– не витримав майор. Така відповідь прозвучала для нього трохи несподівано.
– Ну цей, київський. Вийшов на ґанок і говорить: «Давайте будемо битися». Спитайте кого хочете.
Парторг здивовано озирнувся на Миколу Пилиповича. Той теж трохи очманів від почутого, але жодним рухом цього не показав.
– А чого це він «на ґанок вийшов»?
Хлопець трохи осікся:
– Ми покликали. Та ми ж тільки поговорити, а він одразу битися.
– Про що поговорити?
Цього разу в розмові виникла трохи довша пауза. Підслідний явно щось розмірковував про себе, а тоді, нарешті на щось зважившись, почав:
– Ну я з Наталкою Самійленко… Ну вобщем люблю я її. А він з нею танцює. А вона з ним.
– Ага, і ви за ето його по головє.
Хлопець підскочив зі стільця.
– Це не ми. Він каже, давайте битися, а ми не схотіли. Тоді він пішов танцювати. І все.
– А потом ви підождали, пока танці закончаться, підкралися ззаді і дали йому по головє.
– Майор форсував голос. Це повинно було завести емоційного хлопця.
– Ніхто його не чіпав.
– А ето што?
– Майор видобув з-під столу на поверхню свого головного козиря.
– Там відбитки пальців,
Хлопець, усе ще стоячи, закліпав очима.
– Яких пальців?
Майор взяв хлопцеве обличчя в перехрестя свого лазерного погляду.
– Цьою штукою ти ілі хтось із твоїх дружков вдарили Петра ззаді по головє. А хто з вас це здєлав, покаже експертиза, бо тут остались ваші пальці.
– Якого Петра?
– Хлопець знову кліпнув очима.
Він мав жваві реакції, тому за виразом обличчя дуже легко читалася вся гама почуттів, навіяних звинуваченнями, а також появою на сцені знаряддя злочину.
– Той, которого ви побили. Його Петром звать, - з цими словами Микола Пилипович поклав свою важку руку на хлопцеве плече і силою усадовив його на стільця.
Рівно за мить той знову звівся на рівні.
– Не били ми нікого! Ми коли вийшли, він уже лежав. Ми виходили, як музика закінчилася. А він уже лежав під клубом. Я не знаю, хто це його.
– І ви, звичайно, лежачого ногами… - включився в розмову парторг.
Хлопець знітився. Він опустив очі та пробубнів під носа:
– Ми його не били.
Парторг зіщулився уїдливо:
– А хто ж це його так відмолотив? Га?
– Я не бачив, - під носа пробурчав парубок, і раптом підняв голову та втупив нахабні очі прямо в обличчя парторга.
– Не бачив я!
Тут уже майор підключився зі свого боку:
– А ета Наталка, вона шо тобі жена чи полюбовніца, шо ти за неї людину чуть не убив?
– Люблю я її.
– А она?
В останнє питання майор вклав усю їдь, на яку був здатен, і хлопець зрізався. Він знову опустив очі додолу і замовк.
– Не дає.
– Жорстко резюмував майор. Потім трохи помовчав, щоб підкреслити значущість своєї фрази.
– І не дасть. Нікагда. Потому шо ти лежачого ногами бйош. Кого на танцях бачив?
– Кого?
– не зрозумів хлопець.
– Ну чужих, кого-то, хто на танці не ходить обично.
– Там всі свої були. Хто завжди ходить.
– І цей нікого не бачив, - підсумував парторг.
Почувши його, хлопець знову люто ощирився. Певно, мав зуба на сільське начальство.
Микола Пилипович перебрав ініціативу на себе, щоб не збільшувати напругу.
– А діда Юхима бачив?
– На танцях?
– вирячився хлопець. Певно, вирішив, що з ним жартують.
– Можеш буть свободний.
– Майор авторитетно ляснув долонею по столу.
– Слідуючого позови.
Тим часом за вікном чорні хмари окупували все небо до обрію. Вітер рвав листя з дерев, і парторг взявся закривати вікна, щоб раптова злива не завдала шкоди службовому приміщенню.
Наступним до кабінету ввійшов зовсім молодий хлопчина, мабуть, іще школяр. Парторг не встиг впоратися з кватирками, а Микола Пилипович уже видобув на поверхню свого дрючка.