Приворотне зілля

Капранови Брати

–  Ой-ой-ой, а що це у вас таке на маківці блищить?!
– Жіночий голос задзвенів над самим вухом. Вона це сказала так само, як щойно співала з подругами на вулиці, весело й задирикувато.

Не підозрюючи нічого поганого, Микола Пилипович підняв голову і піймав очима насмішкуватий погляд хазяйки.

–  Це у вас, виявляється, лисина, а збоку не помітно.

У майора одразу зіпсувався настрій. Він пересунувся на свій стілець і прибрав руки. А Тетяна зловтішно посміхнулася і поспішила на добивання:

–  Та це я шуткую.

Знаєте, як чоловіки лисіють? Якщо спереду - значить, багато думають. А якщо ззаду, тоді вони сексуальні. А коли спереду і ззаду - значить, вони думають, що сексуальні…

У роті у Миколи Пилиповича покислішало, наче лимона з’їв. З вуст Тетяни цей ідіотський жарт прозвучав значно дошкульніше, бо мав особисте спрямування.

–  Ви образились?
– Хазяйка жартівливо зазирнула в очі, і Микола Пилипович відсунувся разом зі стільцем.

–  Ні.
– Щоб остаточно не виглядати ідіотом, майор перейшов до справи.
– А ви не підскажете, хто іще у вас в селі колдує? Может, хтось, кого ми не знаємо?

Тетяна знизала плечима.

–  А ви що ж, не трапили до баби Кабачихи?

–  А це що, правда, бабушка Наталки етой?

–  Та ні.
– Тетяна махнула рукою.
– Це я так кажу. Може, і родичка якась, але далека.

–  Ну так єсть хто-небудь іще?

–  А я знаю? Розповідають усі, а так щоб всерйоз ворожити… І потім, якщо чесно, то я в це не вірю. Я думаю, це просто фольклор. Знаєте, дурні баби говорять. А насправді ніхто не бачив. Беріть помідорки.
– Уважна хазяйка підсунула полумисок до гостя і простягнула йому ложку.
– От вам, наприклад, допомогло?

Микола Пилипович знизав плечима:

–  Чесно говоря, вона сказала, що треба в город їхать до її дочки.

–  Ну от, бачите.

–  А дєд Юхим?
– вистрілив черговим питанням майор.

–  А що дід Юхим?

–  Ну цей… - Микола Пилипович пожував губами.
– Він же ізвєсний, говорят, і вобще…

–  Та всяке говорять.
– Тетяна легковажно махнула рукою.
– От ви самі сходіть до нього і спитайте. Він біля гаю на хуторі живе. А я його і не знаю зовсім. Я ж нетутешня.

Остання фраза різонула майорові вухо.

–  Що ж ето ви, прожили тут стільки літ, а все одно нетутешня?

–  Скільки прожила? Як вам не соромно жінці таке казать.
– Жіночі очі стрельнули блискавками.
– «Стільки…» Скільки це я, по-вашому, прожила?

Микола Пилипович розгубився.

–  Та це я не в том смислі. Це я в смислі в селі… Ви ж самі сказали, п’ятнадцять год після інституту.

–  Ну то й що? Могли б і не згадувати… А-а… - Хазяйка раптом зіщулилася.
– Це ви мені так помстилися, що я вашу лисину помітила. А ви злопам’ятний…

–  Та нє, - Микола Пилипович збентежено посміхнувся.
– Я не нарошно.

–  Злопам’ятний. Злопам’ятний і мстивий. Он як зраділи, що жінку образили. Не хочу з вами розмовляти.
– І вона відвернулася від столу.

Майор до кінця

не второпав, чи жартує хазяйка, чи справді образилася, проте налив чарочки по вінця, взяв у обидві руки і, обійшовши стілець з іншого боку, впав на одне коліно прямо біля хазяйчиних ніг.

–  Я був неправ.

–  Та що ж це ви вигадали!
– обернулась хазяйка спантеличено.
– Я пожартувала. Підводьтеся негайно.

–  М-м.
– Майор помотав головою і простягнув вперед чарку.

–  Незручно якось.
– Тетяна явно не знала куди подітися.

–  А ви випийте. На знак прощенія. І потопимо сору на дні бокала.

Розгублена Тетяна взяла чарку.

–  Підводьтеся. Ну будь ласка. Я вас прошу. Я вип’ю, тільки вставайте.

Микола Пилипович добре вмів користуватися психологічними перемогами. За мить він уже примостився поруч із жінкою на її ж стільці, міцно обхопивши рукою жіночу талію.

–  А давайте ми вип’ємо на брудершафт!

Тетяна зробила спробу відсунутися, але майор тримався як приклеєний.

–  Пийте. Ви обіщали.

Два палаючих ока свердлили Тетянине обличчя, і вона, корячись їхній волі, несамохіть торкнулася губами міцної рідини. І тут майор наче вистріл стартового пістолета почув. Він одним ковтком випорожнив свою склянку та потягнувся мокрими губами до жінки, міцно стиснувши її під груди і не даючи таким чином жодного шансу пручатися. Так вони і завмерли на хвилинку, чоловік, що вирішив будь-що досягти свого, і жінка в його сталевих обіймах. Але раптом щось покотилося, потім почувся брязкіт, і Микола Пилипович відчув, як холодна рідина полилася прямо йому на штани. Він підскочив, миттєво розпустивши руки, але було вже пізно. На підлозі валялися скалки розбитої чашки, а на світлих майорових штанах розпливалася здоровезна пляма від компоту.

Хазяйка пирснула, дивлячись на чоловіка, що стояв посеред кухні, безпорадно звісивши руки.

–  Знімайте, я виперу.

Микола Пилипович мовчки похитав головою.

–  Ну тоді треба хоч сіллю засипати. Бо потім не відпереться. Сідайте.

Тут уже влада перейшла до жінки, і вона посадила слухняного майора на сухий стілець. Потім на вологу пляму посипалася сіль, білими дюнами засипаючи складки і червоніючи там, де торкалася наймокріших місць.

–  Сидіть тихенько, хай вбереться.

Тетяна глянула на зніченого майора, що втупив очі у свої штани, і засміялася.

–  Ви знов образилися?

Микола Пилипович ніколи не бував у більш дурному становищі. А хазяйка продовжувала заспокоювати.

–  Не ображайтеся. Нічого страшного. Я зранку виперу, поки ви прокинетеся, уже висохне. Як будете лягати, киньте на веранді.

Вона взялася витирати стіл, стілець, а потім і підлогу, штовхнувши мимохіть Миколу Пилиповича повним стегном. Майор сидів як кам’яний, а Тетяна, навівши лад, знову всілася через стіл та підвела на розгубленого квартиранта іронічні очі.