Приворотне зілля

Капранови Брати

Парторг з готовністю кивнув.

–  Ну от і добре. Хто там перший?

–  Щіборщ.

–  Хто-хто?

–  Ну Микола, тракторист з хуторів.
– Парторг визирнув у вікно.
– Оно іде.

–  А-а, - протягнув майор розуміюче.
– А як ти на нього сказав?

–  Щіборщ. Це у нього прізвище таке.

–  Серйозно?

Парторг мовчки посміхнувся. А Микола Пилипович, не зрозумівши виразу хитрої фізіономії співрозмовника, ще раз уточнив про всяк випадок:

–  Він прямо у паспорті Щі-Борщ?

–  У нього і батько Щіборщ,

і мати Щіборщ. І теж у паспорті.

–  Обалдєть.

–  Можна?
– На порозі кабінету стояв здоровезний парубок з похмурим обличчям. Він не лишав жодного сумніву щодо своєї професії. Траторист і є.

–  Заходь, - посміхнувся від вікна парторг, але, побачивши лютий погляд Миколи Пилиповича, одразу змінив інтонацію.
– Ти чого на порозі стовбичиш?

Хлопець нерішуче перетнув кімнату і зупинився біля столу.

–  Сідай.

Ще звечора компаньйони запланували проводити допит на двох. Парторг зі своєї позиції повинен був офіційно наїжджати, а майор фіксувати дрібні реакції та вистрілювати несподіваними запитаннями. Але колега з самого початку вибрав неправильний тон, і тепер уже Миколі Пилиповичу довелося брати гру на себе.

–  Як твоє прізвище?

Хлопець як раз почав вмощуватися на хиткому стільці і питання застало його зненацька. Так і не торкнувшись сидіння, він завмер з напівзігнутими ногами.

–  Га?

–  Прізвище.

Здоровезний хлопець безпомічно озирнувся на парторга, а той кивнув головою і підморгнув для бадьорості:

–  Скажи, як тебе кличуть.

–  Микола.
– Він так і не сів, зависнувши у повітрі на півзігнутих.

Майор зрозумів, що свідок увійшов у ступор.

–  Сідай. А мене теж Миколою кличуть. Микола Пилипович.

Стілець жалібно зарипів під кремезним тілом. На авансцену розмови, як і планувалося, виступив парторг.

–  Розкажи нам, що там на танцях сталося. Люди до нас у гості приїхали, а ви їх так зустрічаєте.

Хлопець похнюпився, а Микола Пилипович, у свою чергу, вступив до розмови:

–  Що він тобі здєлав? За шо ти його бив?

–  Я не бив, - похмуро прогудів парубок, не піднімаючи голови.

–  А хто?

Швидке запитання було розраховане на швидку відповідь, але це був зовсім не той випадок. У кабінеті запала тиша.

–  Ми знаємо, що це не ти.
– Перервав паузу партійний бог.
– Тебе хлопці попросили?

Кострубата голова схилилася ще нижче.

Микола Пилипович перезирнувся з парторгом. Той заспокійливо підморгнув.

–  От ти мовчиш, Кольку з Віталькою захищаєш. А вони все на тебе говорять…

–  Я не бив, - уперто прогудів хлопець.

–  Ну це ми бистро установім.
– Микола Пилипович витяг з під столу речовий доказ і сунув прямо під носа підозрюваному.
– Оцим?

Каламутний погляд відірвався від столу. Хлопець байдуже огледів дрючок, а майор повів далі, намагаючись зазирнути у самісіньку трактористову голову:

–  Тут пальці остались. Того, хто бив. Ми в міліцію оддамо, там експерти бистро всьо узнают. Іще

на порозі побачивши величезну кострубату фігуру, Микола Пилипович зрозумів, що це не той, кого вони шукають. Такий би розмахнувся і вдарив, як дрова рубають. До того ж з його ходою тихенько підкрастися до професіонала навряд чи вдасться.

Дещо загальмована поведінка підозрюваного підтверджувала попередні висновки, і майор вирішив змінити напрямок допиту.

–  А еті, Колька і Віталька, шо вони говорили?

–  Допомогти… - Хлопець вичавлював з себе по слову на хвилину.
– Він… здоровий.
– І как же ти його завалив, такого здорового?

–  Він… він лежав…

Парторг похитав головою з докором: - І що ж це ви лежачого… Оце молодці!

–  Я не бив.

–  А хлопці?

Каламутні очі знову втупилися у стільницю.

Микола Пилипович за свій вік бачив, звичайно, важких клієнтів, але такий трапився вперше. Служба їхня побутовими випадками не займалася, працювала здебільшого у справах політичних, з людьми інтелігентними, освіченими. Майор полюбляв частенько зіграти на контрасті - удавав з цими інтелектуалами простого служаку, від землі. Але тут уже здавалося, що цей самий варіант пхають йому.

Парторг за спиною хлопця безпорадно розвів руками.

–  Ну добре, тьозка, ми тобі вірим, що не бив.
– Микола Пилипович спробував пом’якшити клімат розмови.
– Ну, може, ти видів кого-то? Кого ти видів на танцях?

Такий простий прийом мав повний успіх. Кострубата голова піднялася від столу.

–  Дівчат.

–  Ну дівчат, це понятно.
– Терпець майора потрохи доходив краю.
– А ще кого?

Перед наступною відповіддю допитуваний трохи замислився:

–  Хлопців.

У кабінеті знову запала тиша. З парторгових вусів на мить визирнула і одразу сховалася посмішка.

Знадобилося не менше хвилини, щоб професійна стриманість все-таки взяла гору в майоровій душі. Врешті він повільно набрав повітря в груди і продовжив:

–  Це хорошо. Хлопці, дівчата. А ті, хто не ходить на танці? Ти бачив когось, хто не ходить на танці? Може, возлє клуба, після танцев?

Запитання повисли в повітрі, і єдиною відповіддю на них було рипіння розхитаного конторського стільця. Тоді парторг знову кинувся на амбразуру.

–  Ти скажи, не бійся. Може, чужих когось. Що тут поганого? Ну бачив когось…

–  Вас бачив.
– Почулося раптом у відповідь.

Микола Пилипович розчаровано зітхнув: - І мене бачив.

Хлопцеві очі важко зупинилися на майоровому обличчі.

–  Вас не бачив. І тут парторгові урвався терпець. Воно зрозуміло, сільський начальник не мав такої психологічної підготовки, як кадровий оперативник. Тому він загорлав мов несамовитий:

–  Ти чого придурюєшся?! Побили людину, треба мати мужність зізнатися. Не бив… Коли хлопці прохали допомогти - згодився, а потім не бив? Здоровило який вимахав, тобою замість трактора орати можна, в міліцію підеш, там швидко з тебе шкуру спустять…