Приворотне зілля
Шрифт:
Це була невеличка бабуся у квітчастій хустині із зморшкуватим старим обличчям і маленькими сухенькими ручками, щоправда, останні весь час ховалися у фартуху, бо хазяйка продовжувала їх витирати, наче якийсь ритуал виконувала.
Петро з Миколою Пилиповичем у супроводі поштарки пройшли до кімнати, побудованої по-старовинному, без стелі, замість якої білів мазаний вапном сволок та двоскатний дах. На стінах - фотокартки з рушниками, ікони. Ліжко з високими подушками.
Поштарка сіла у кутку та запросила сісти чоловіків. Хазяйка погриміла чимось у сінях і за хвилину з’явилася на порозі.
–
– Стара побачила Петрове обличчя і сплеснула руками.
– А казала, зуб!
– Ні. Це у нього, - кивнув головою хлопець в бік Миколи Пилиповича.
– У нього зуб.
Майор на підтвердження виставив підборіддя вперед, але баба схилилась над Петром, розглядаючи:
– Де це тебе, хлопче?
– Упав.
– На кулак, - гиготнув коротко Микола Пилипович, проте, згадавши, що за легендою гиготіти не варто, одразу схопився за щоку.
З кутка обізвалася Наталка:
– Це на танцях його. Хлопці.
Якби на Петровому обличчі лишилося трошки більше місць, здатних міняти колір, всім стало б помітно, що лейтенант почервонів.
– Оце ж я кажу, треба було їхати з самого Києва, - стара кинула своїми очима-щілинами.
– Ну, не знаю, може, чим і допоможу, не так, як в місті, звичайно, так що звиняйте, я ж не вчилася, тільки так, що від кого почула. От було в нас, пам’ятаю, коли ще дівкою ходила, був дід Христофор - все на світі, вогонь і воду заговорював, бо знав їх на ім’я, такий був. Якби мені тоді розуму більше, була б навчилася, а так - тільки як дещо заговорити.
– З цими словами стара почала порпатися у шухлядах комода, дістаючи якісь трави та пляшки.
– Переляк знаю, пристріт, та це присідатель дуже на мене сварився…
Вона говорила, не спиняючись, і Петро з Миколою Пилиповичем намагалися зловити кожне її слово, запам’ятати, розсортувати та розкласти по поличках. Приблизно так художники сортують маленькі безладні шматочки смальти, щоб, зрештою, викласти з них величезну мозаїку.
Стара балакала й балакала, роблячи одночасно свою справу - щось нюхала, трусила пляшечками і роздивлялася їх вміст проти лампочки.
– У місті там врачі, зрозуміло, а що я тут, стара баба, було б вам до когось іншого… Як звать тебе?
– запитала вона раптом.
Керівник групи зреагував першим:
– Микола Пилипович.
Баба похитала головою.
– Петро, - втрутилася поштарка.
– Петром його кличуть.
Стара змішала щось у склянці, поглянула ще раз уважно на гостей, які сиділи, вилупивши очі, і, поставивши своє зілля на стіл, забурмотіла над ним швидко-швидко, так що не можна було розрізнити, де кінчається одне слово й починається інше: - ЇхавСвятийЮрійНаЗолотомуКоніЗЗолотимШостомЗЗолотимХрестомЗустрічаєБожуМатірЗСіянськоїГори…
Петро спочатку не зрозумів, що це вона таке робить, а коли зорієнтувався, баба пішла вже на другий раз, а тоді на третій: -…
ІдуДоНародженогоМолитвяногоРабаБожогоПетраВигонятьОцимШостомІСвятимХрестомХворобу…
У хаті стало тихо-тихо, як на концерті, поштарка з кутка очима їла Петра, а той весь поринув у слухання, намагаючись не пропустити жодного слова.
– …
ВОчеретаВБолотаДеУДзвониНеДзвонятьДеЛюдиНеХодятьДеЗвіріНеБродятьДеГолосуНеЧутьДеПівніНеПоютьДеСонцеНеСвітитьІдиСвятийЮрієЛюдямХрещенимПомагайТаУсякуХворобуВиганяйІЯТобіБудуВДопомозіАмінь…
– раптом на повний голос сказала стара.
Микола Пилипович нерішуче потягнувся рукою до коміра.
– Не ти.
– Суворо глянула стара, озирнувшись, і тицьнула вузлуватим пальцем прямо у Петрові груди.
– Ти.
Хлопець отетеріло витріщився, а прудка Наталка вже взялася розстібати гудзики на його сорочці.
– Зараз я допоможу. Зараз.
Нарешті Петро отямився:
– Я при чому? Це у нього зуб.
Але баба поклала свою суху руку на його міцне плече і одним рухом усадила на лаву.
– Ти мене слухай!
– владним голосом сказала вона і відігнала свою молоду родичку.
– Наталко, одійди, не заважай. Так от, хлопче, коліно у тебе зачеплено і ребра. Але це нічого. Найгірше, що по потилиці тебе ззаду чимось важким вдарили. Отам, у голові, найбільш небезпечно. Я, звичайно, не скора помощ, але що можу, зроблю.
– Звідки ви знаєте?
– Петро зовсім розгубився.
Стара посміхнулася, і очі, які й без того нагадували щілинки, зовсім зникли з її обличчя.
– Це у мене робота така, знати, у кого що болить. Роздягайся. А ти, Наталко, відвернися. Я вже стара, а молодій дівчині нема чого за хлопцями підглядати.
Лейтенант запитально глянув на Миколу Пилиповича - той кивав, аж капелюх на голові хитався. Довелося коритися. Лампочка, на довгому шнурі, загойдалася, коли Петро зачепив її сорочкою, і тіні затанцювали по стінах, радіючи миті, коли на світ Божий з’явилися лейтенантові білі труси. А Наталка, яка навіть не вдавала, що відвертається, романтично зітхнула, розглядаючи міцну хлопцеву статуру.
– Сідай.
– Стара знову всадила пацієнта на лаву.
– Наталко, поможи.
Баба доручила дівчині тримати хлопця за гомілку, а сама взялася розтирати набрякле коліно, інколи занурюючи пальці в пахуче зілля. За кілька хвилин та сама процедура була повторена, але тепер вона стосувалася ребер. Петро кривився від болю, а стара за своєю звичкою не закривала рота.
– Терпи, козаче. Терпен - спасен. От ти думаєш, це хлопці тебе на танцях. Повір мені, я давно на світі живу, багато знаю і багато бачу. Це не просто так. Не хлопців я бачу. Старий це був чоловік. Не старший за мене, звичайно, але старий. Старий і чорний. Все на небесах пишеться, тільки треба вміти читати. А він так і хотів, щоб ти на хлопців думав. І ще жінку я бачу. Молоду. Це через жінку…
– Ну що ви говорите!
– Пролунав раптом схвильований Наталчин голос. Усі наче по команді обернулися, і дівчина зашарілася.
– Як вам не соромно! Жінку якусь приплели…
Микола Пилипович нашорошив вуха, але баба Кабачиха не дала родичці слова:
– Говорю, що бачу. А ти молода мене соромити, молоко на губах не всохло! Як говорю через жінку, значить, так воно і є. Ти краще подай мені он ту баночку зі столу.
Дівчина знехотя підкорилася. Баба простягнула пацієнтові доволі брудну майонезну баночку і тоном, що не допускав заперечень, наказала: