Приворотне зілля

Капранови Брати

Жінка раптом припинила сміятися, уважно вибрала з тарілки найбільшого пиріжка власної випічки, прошепотіла щось над ним і поклала на стіл перед хлопцем. Потім обвела поглядом занімілих квартирантів.

–  От я на свій теж наговорила. Вибирай!
– Вона підморгнула хитро.
– Тепер усі однакові. Вибирай.

Хлопець безпомічно обернувся до колеги. Треба сказати, що обличчя у нього виглядало вже трохи краще, ніж зранку. Може, просто змив засохлу кров, а може, й справді почало загоюватись - молодий організм інколи проявляє чудеса регенерації.

А господиня тим часом, посміюючись, витягла з обох передач по найбільшому пиріжку, що призначалися Петрові, і розташувала їх поруч

зі своїм живописною групою.

–  Оце від Лесі. Цей від Наталки. А це мій. Ну? Вибрав? Вибрав?

Петро кидав на Миколу Пилиповича благальні погляди, але той зробив кам’яне обличчя, відмовляючи напарникові у допомозі.

–  Давай, вирішуй скоріше. Ви, чоловіки такі нерішучі. Хіба поганий у тебе вибір?
– Тетяна не вгавала, але раптом зробила серйозне обличчя.
– Ну добре. Якщо не можеш наважитися, заплющуй очі. Я все перемішаю, а ти наосліп вибереш. Доля, вона сліпа.

Тут Петро вже не витримав і рішуче підвівся зі стільця:

–  Ні, дякую.

Він намірився вийти, але щоб дістатися виходу, треба було протиснутися у вузький прохід між столом та видатними формами господині, що стояла біля плити. Тетяна дивилася з викликом, немовби піддражнювала, і хлопець завагався. Він кашлянув, прочищаючи горло, скосив оком і раптом став перелазити через стільці з іншого боку стола, зчиняючи неймовірний грюкіт.

–  Ви знаєте, мені їсти щось зовсім не хочеться.

Діставшись, врешті-решт, дверей, він вискочив надвір і, не обертаючись, пошкандибав до хати, припадаючи на вдарену ногу. Тетяна вже на повний голос реготала, спершись руками на стіл. А Микола Пилипович мовчки переводив погляд з Петрової спини на викот у халатику господині, в якому від щирого сміху колихалися груди, здавалося, маючи на меті розірвати пазуху та з’явитися назовні у всій своїй красі.

Баба Кабачиха жила «аж на тому кінці», і щоб потрапити до її хати, треба було пройти через усе село. Трійця, яка взялася долати сьогодні цей довгий шлях, справила б досить-таки дивне враження на неупередженого спостерігача. Першим крокував Микола Пилипович. Його обличчя було урочисто перев’язане хазяйчиною барвистою хустиною так, наче і справді зуби боліли. Прямо на поріділій маківці пов’язка завершувалася величезним незграбним вузлом, кумедно набакир прикритим капелюхом. Від цього майор виглядав трошки нещасним, але хода була сповнена рішучості, і він лише інколи обертався до попутників, звіряючись, чи не збився, бува, з дороги. Слідом, час від часу відстаючи та примушуючи Миколу Пилиповича зупинятися, шкандибав Петро, а поруч, вчепившись у його руку, святково виступала поштарка. Заради такого випадку вона вдягла урочисту сукню, ту, що в ній була на танцях. І одягом своїм страшенно контрастувала з кульгавим на одну ногу хлопцем, обличчя якого за фактурою скидалося на свіжовиораний город. Зі сторони майора було чистим бузувірством тягти молодого колегу на завдання, але він небезпідставно вважав, що успіх операції можливий тільки за умови тісного контакту підлеглого з поштаркою. І от тепер Петро страждав двічі - по-перше, від довгої дороги, яка кожним кроком віддавалася у набряклому коліні, а по-друге, від цього самого тісного контакту, бо дівчина намагалася по-всякому пригорнути його, та ще й розмову завести.

–  Петре, а як там у вас в інституті?

–  Що?

–  Ну взагалі, робота, як воно?

«Виспрашує», - думав, міряючи кроки, Микола Пилипович.

–  Та роботаємо ж.

–  Ну зрозуміло, що робите, але як? Ну, от у нас в колгоспі просто - в полі там, в конторі бухгалтери.
– Від болю Петро не міг зосередитися, а розмова переходила на досить хливкий ґрунт.
– А так щоб в інституті, казки,

пісні, як це?

Хлопець знизав плечима:

–  Ну, як тобі пояснити… ну цей, ну от, наприклад, парторг у вас що робить?

Тут уже Наталка не знайшлася з відповіддю.

–  От, - сказав Петро, - і ми так само.

Деякий час крокували мовчки, поки поштарка зметикувала:

–  А! То, мабуть, ви книжки складаєте - ну там, народні джерела всякі, прислів’я для дітей, так?

–  Ага!
– швидко погодився хлопець, але про всяк випадок додав: - Та не зовсім.

Він зосереджено переставляв ноги, намагаючись робити це так, щоб не відгукувалося гострим болем кляте коліно. В чомусь майор мав-таки рацію, без партнера на таку операцію ходити не дозволялося. Але ж не у ворожому тилу працюємо! Від останнього свого твердження Петро несамохіть посміхнувся. Нічого собі не у ворожому! Відмолотили, як у підручниках з судової медицини. Струс мозку та вивих коліна - це здоровий мінімум. Тому краще все-таки зосередитись на завданні, тим більше що одна із його складових ніжно тулилася з лівого боку, намагаючись час від часу лагідно обвити рукою покалічені ребра.

Микола Пилипович, у свою чергу, прокручував у голові сценарій майбутньої розмови. Хто навчив? Як підтримуєте зв’язок? Кому передаєте інформацію? Це все звичайні питання. А тут… Тут повинна бути специфіка. Хоча «хто навчив?» - це правильно. А от «кому передаєте?»… Це, мабуть, їй передають інформацію. А вона… Теж, мабуть, передає комусь… Гіпотези, суцільні гіпотези.

–  Баба Кабачиха, вона не те щоб дуже якось, але на зуби, дітей там викачувать - це вміє. Не любить, щоправда, та коли треба… - знову подала голос поштарка.

«Розказуй-розказуй», - в унісон подумали київські колеги.

–  Вона мені трохи родичка - знаєте, як у нас в селі кажуть, через дорогу навприсядки. Всі ми тут. От я і думаю, чом добрим людям не допомогти - мені баба не відмовить, а вам, може, полегшає.
– Вона співчутливо глянула на Миколу Пилиповича і знову переключилася на Петра: - Добра вона. Бурчить, щоправда, та всі старі бурчать, куди дітись… А от ми вже й прийшли, бачите, це її хата.

Компанія зупинилася біля хвіртки у невисокому поламаному паркані. Поштарка сказала:

–  Постійте хвильку, я зараз спитаюсь.
– І кинувши на Петра ще один полум’яний погляд, зникла на подвір’ї.

Щойно дівоча постать сховалася за рогом хати, чоловіки наче по команді огледілися.

Пізні сутінки укривали подвір’я, плутались у гілках дерев величенького, але занехаяного садочка, а трохи далі, в глибині, біліла хата. Не схожа на решту хат у селі, збудованих з білої цегли, вона скоріш нагадувала ту, що була у діда край дороги, Юхима, тільки не така чепурненька, та й зрозуміло - до баби кореспонденти не приїздили. От-от, і криниця з-поза рогу так само виглядає, і стріха солом’яна… Петро уважно глянув на Миколу Пилиповича і впіймав у відповідь багатозначний погляд. Здається, влучили.

Засвітилося невеличке віконце, стукнули двері.

–  Петре! Миколо Пилиповичу!
– пролунав від хати дзвінкий поштарчин голос.
– Заходьте!

Чоловіки відхилили хвіртку і обережно пішли вперед вузенькою стежкою, викладеною цеглою. Низька хатка пашіла духмяним теплом житла. Дівчина стояла на порозі.

–  Заходьте, заходьте сюди.

Хазяйка зустріла гостей у невеличких сінях. Вона стурбовано витирала руки фартухом і примовляла:

–  Наталочко, заводь людей у хату, заводь, а то я тут по хазяйству якраз, заводь, Наталочко, лишенько яке, щоб отак чоловіка скрутило, прости Господи, здалека їхати, заводь, Наталочко, в мене не дуже чисто, та що там старій бабі, нехай вже вибачають, а я тут якраз по хазяйству…