Приворотне зілля

Капранови Брати

Вже від самого паркана було чутно голоси. У літній кухні темпераментно розмовляли.

–  А я думала, ти додому пішов, навіть шукати не стала.

Пилипович зазирнув у відчинені двері. За столом з виглядом іменинниці сиділа білява коротко стрижена дівчина. Вона настільки відповідала Петровим описам, що помилитися було неможливо, - поштарка, Наталка, та що має домовитися за зуби.

Як для робочого ранку виглядала вона надто святково. На губах блищала свіжа яскрава помада, очі були агресивно підведені чорним, у вухах іскрилися масивні

золоті сережки. Біля плити, схрестивши руки на грудях, стояла Тетяна та іронічно спідлоба поглядала на гостю. А навпроти за столом розташувався сам винуватець подій. Хлопець обрав місце так, щоб співрозмовниці бачили неушкоджену сторону обличчя. Він не любив співчуття і розраховував, що в такому ракурсі ввічлива людина могла б навіть нічого не помітити.

Але жінки, судячи з усього, ввічливістю не відзначалися. Особливо молодша, бо Тетяна хіба зрідка встигала вставити слово у поштарчин монолог.

–  Може б, хоч допомогла, якби знала, що ти не додому пішов…

Микола Пилипович з’явився перед товариством з таким собі театральним ефектом, виставивши наперед скривавленого дрючка. Жінки одночасно зойкнули від несподіванки. А задоволений справленим враженням майор виклав свою знахідку на стіл, так щоб усім видно було плями крові.
– Їм вчора не нада було допомагать. Вони самі справились. Вот.

Жінки, не змовляючись, картинно сплеснули руками і сказали в один голос:

–  Ой лишенько!

–  От етой штукой вони Петра по голові ззаду вдарили, - авторитетно уточнив Микола Пилипович.

Лейтенант засоромлено опустив очі.

–  Божечки мій!
– знову заквоктала поштарка.
– От гадюки. Це ж готувалися! І так скільки на одного, та ще й палицю виламали.

Тут уже майор виявив чоловічу солідарність з далеким розрахунком. Він нахилився до дівчини і сказав серйозно: - Єслі би вони ззаду не підкрались, нічого б їм не помогло. Хоч і сто на одного. Він хлопець ого-го.

Петро мовчки страждав, втупившись у підлогу.

На столі на паперовій серветці лежали пиріжки. Микола Пилипович зразу відмітив про себе і цю серветку, трохи неприродну для сільського натюрморту, і те, що це не ті пиріжки, які хазяйка пред’являла зранку. Ці, на серветці, були меншими за розміром і дуже хитромудрі - з косами та іншими витребеньками.

–  Це вона думає, що я вас тут голодом морю, - побачивши напрямок погляду майора, їдючим голосом вступила до розмови Тетяна.
– Сніданок принесла.

–  Ну що ви таке, тітко Таню, говорите, - обурювалась поштарка.
– Я просто попробувати. Зранку напекла. Петро вчора казав, що у його товариша зуби болять, я оце домовилася з бабою та прийшла сказати. Так не йти ж із порожніми руками.

–  Зуби болять?
– Тетяна здивовано підвела брови.

–  Угу, - швидко скривився Микола Пилипович.
– Биває, як заболять!

–  Але ж пиріжка з’їсте? Не погребуєте?
– Поштарка підвелася, акуратно обтрусила спідницю і стала у дверях.
– Ну, я побіжу, бо ще на роботу… Я, звичайно, не так, як

тітка Тетяна, печу, вона у нас на все село. Але від щирого серця. Там от з візеруночками, спеціально для тебе. Фірменний!
– Вона посміхнулася Петрові.
– Скуштуй обов’язково. А інші - для вас.

–  Микола Пилипович мене звать, - вже вдруге за короткий ранок відрекомендувався майор.

–  Дуже приємно. А я Наталка. Я на пошті працюю, ваш колега телеграму відправляв, от ми і познайомились.

–  Тебе там люди чекають. Сама кажеш, робота стоїть, - озвалася раптом Тетяна крижаним голосом.

–  Ой і правда, - заспішила дівчина.
– Я ж двері замкнула, а зараз робочий час. Побіжу, бо забалакалась. Дякую вам, тітко Таню.

–  За що це?

–  Ну, що піклуєтесь про гостей.
– Іди вже.
– Тетяна махнула на Наталку рушником, і та розчинилася за дверима.

Зі зникненням поштарки на кухні стало тихо-тихо. Скориставшись паузою, Микола Пилипович мовчки прибрав зі столу знаряддя злочину, а натомість виклав перед собою Лесиного вузлика і став урочисто його розв’язувати. Це був другий акт вистави. Тетяна вирячила очі:

–  А це що таке?

–  Гостинці.
– Микола Пилипович хитро глянув на свого напарника.
– Угадай од кого.

Лейтенант знічено відвернувся.

–  Од Лесі, - з приємністю оголосив Микола Пилипович.
– Просила передать.

–  Якої Лесі? Парторгової?
– Здивування Тетяни межувало з обуренням.

–  Ага. Спеціально для нашого хворого. Там отдєльно лежить большенький такий, просила проконтролірувать, щоб лічно з’їв.

–  Проконтролірувать?
– Зіщулилася хазяйка і раптом розсміялася, міняючи гнів на милість.
– Так от в чім справа! Ну-ну!
– Вона покрутила головою, неначе дивуючись чомусь чи, навпаки, захоплюючись, і додала: - То ти, хлопче, краще не їж цих пиріжків. Бо на них наговорено.

–  Як наговорено?
– в один голос запитали колеги.

–  На любов.
– Тетяна романтично підвела очі вгору, як це завжди роблять жінки, промовляючи таке слово.
– На присуху. Це я вам як фахівець говорю. З’їсиш такого пиріжка і закохаєшся на смерть.

Колеги перезирнулися, потім Микола Пилипович обережно запитав:

–  А як вони це осуществляють?

–  Наговорюють? Дуже просто. Спечуть отакий пиріжок та шепочуть на нього, мовляв, хочу, щоб хлопець любив мене більше життя.
– І що, дєйствує?

–  Спробуйте, будете знать.

Микола Пилипович намагався зрозуміти, чи правду каже господиня, але розібратися у цьому не зміг би жоден чоловік. Тоді він обережно продовжив розвідку.

–  А якщо він оба того… в смислі, пірожка? І тої, і тої? Він що тогда, обох буде любить?

Тетяна розреготалася.

–  Обох не зможе. Двох дівчат з нашого села одночасно жоден чоловік любить не подужає. Тілько ту, чиє першим з’їв.

–  А, я знаю, - раптом озвався лейтенант.
– Це ви говорите, щоб ми їхнє не їли, а тільки ваше.