Ярославна
Шрифт:
— …Сьогодні старт. Я готовий. Взяв з собою саджанці, які я виростив від твоєї яблуні. Присядьмо, тату, перед дорогою…
Діти заворожено слухали мене, і я був певен, все-все зрозуміли, а що не зрозуміли, то відчули своїм чутливим дитячим серцем. Бо чого б то вони підсунулися ближче, гладили мою руку, комбінезон, заглядали у вічі.
Я дістав із кишені яблука, свіжі, рожеві, сонячні, поділив на шматочки, дав кожному, і при цьому виразно вказав на посаджені дерева. Діти гризли яблука, і прозорий сік стікав по їх гостреньких підборіддях.
Потім ми збирали каміння і складали невисокий паркан навколо яблуньок, щоб пісок не
А вночі знялася зненацька, як тут буває часто, піщана буря, стугоніла за стінами корабля, розлючено кидалася піском у товсте скло ілюмінаторів.
Я не міг заснути всю ніч — з думки не сходили сиротливі яблуньки, такі одинокі, такі слабі проти безжальних, колючих, злих пісків…
Уранці, перелізши через кучугури піску, наметеного за ніч до корабля, я побіг до того місця, де вчора посадив дерева. Можливо, хоч одне вціліло, не зламалося, встояло.
Я сподівався на чудо. І чудо сталося! Ще здалека углядів їх живими. Стрункі тоненькі стовбурці чітко викреслювалися на червонуватому тлі піщаного пагорбка. Я зменшив кроки і полегшено зітхнув: вистояли. Недарма вони з Землі!
А коли підійшов ближче, то побачив, що навкруги яблуньок за ніч виросла міцна фортеця. Те, що я прийняв за піщаний пагорбок, було стіною, викладеною з червоного каміння. Фортеця мала широкі ворота, які зараз були відчинені назустріч неяскравому вранішньому сонцю і тиші після буремної ночі.
І яблуньки вже були политі, политі дорогоцінною марсіянською водою.
Я задумливо провів рукою по шершавому, в рубцях, зраненому піском камінню фортеці, немов потиснув грубі і в той же час тендітні робочі руки.
Вдома, на Землі, коли ми повернемось, я зайду, як звик заходити багато років, в батькову кімнату. Тільки тепер ми зайдемо вдвох — з сином.
— Доброго ранку, тату! Я повернувся. Яблуньки твої ростуть. Їх доглядають марсіяни. Мине кілька років — і яблуневий цвіт заквітчає всю їхню планету. І ось цей малий, твій онук, підросте, полетить туди і здивується: далека, чужа сторона — і вся в піні земного білосніжного яблуневого цвіту.
І понесе він той запашний цвіт далі, на іншу планету, до іншої зірки.
Людина, яка вкрала майбутнє
Місто здається вимерлим. На широких вулицях пусто, а в будинках за проваллям вікон причаївся глухий морок. Всюди брудно, насмічено, запорошено. Навіть осяйному ранковому сонцю не під силу прикрасити своїм світлом вищирені руїни, занедбаність, безлюддя.
Уже дві години блукає тут Сергій. Розглядає дивовижні будівлі, примхливе плетиво висячих мостів над каламутною, в жабуринні, річкою, стоїть перед скульптурами, витесаними з темного каменю. Дуже часто зустрічаються однакові статуї: чоловік у плащі без рукавів, схожому на тогу древніх римлян, переможно підвів над головою руку, поміж стиснених у кулак пальців звивається гадюка.
Ось на всю ширину стіни мозаїчне панно, викладене з пощерблених часом платівок. І на ньому теж гордовито посміхається той самий чоловік у червоному до п’ят плащі, а в дужих його руках конає чорна змія.
Усе це викінчені, бездоганні витвори мистецтва та архітектури. Але все занедбане, все руйнується, іржавіє в німій порожнечі, такій страшній у великому місті. Сергій щулиться, як від холоду. Куди його занесло? Що тут сталося? Війна? Епідемія? Чи є тут хто живий? Повернув навмання у вузеньку вуличку — і раптово стрівся з людиною. Худий
— Послухайте, що тут у вас трапилося? Де люди?
Та він, ніби глухий і сліпий, пішов собі, спотикаючись через купи сміття. Ось ще один виткнувся з-за рогу. Ковзнув невидющим поглядом по Сергію — і нічого не відбилося на виснаженому обличчі: ні здивування, ні запитання, ні цікавості.
Сергій обережно придержав його за благеньку полу:
— Скажіть, що з вами? Яке нещастя? Одначе й цей незнайомець понуро побрів далі, наче й не його питали. В руці Сергія залишився клапоть напівзотлілої одежини. На одній із вулиць прямо на бруківці, в щілинах якої буйно поросла трава, під стіною сиділи чоловіки й жінки і мовчки дивилися перед себе скляними очима. Побіля них копирсалися у мотлосі замурзані діти.
У Сергія боляче стислося серце. Тихі, мляві, неспроможні на усмішку діти. Найстрашніше, що він побачив у цьому напівживому місті. Сів поблизу, роздумуючи з тривогою: як дізнатися, що тут сталося? Можливо, він зміг би допомогти. Але в чому? Якби знати. Всі такі змарнілі, худі. Епідемія? Голод? Чи війна — і місто в облозі? Чому вони такі байдужі, неначе приречені на довічні пекельні муки?
Як тут плине час у порівнянні з нашим? Що нарахувало реле? Дістав з кишені реле часу і ахнув: воно не працювало! Червона стрілка мертво стояла посередині на нулю! Сергій квапливо зняв з руки товстий браслет — основний прилад, за допомогою якого можна мандрувати в інші виміри часу і повернутися додому, в свій час. Без нього реле не працює. Розкрив його і полегшено зітхнув: механізм діяв. Торкнув важільок на реле — стрілочка легко гойднулася вліво. Так, він повинен повертатися додому. Все гаразд. Ох, і злякався ж! Залишитися у цьому мертвому місті… Бр-р-р! Але чому все ж таки реле не відраховує час?
Давно не стрижений і не чесаний підліток у лахмітті присів навпочіпки й зацікавлено лупав на нього. Сергій зраділо стиснув хлопця за плечі — хоч одну живу людину зустрів! — і швидко спитав:
— Скажи мені, що сталося з вами? Чому всі такі мовчазні та похмурі? Ну, відповідай що-небудь!
Хлопець роззявив рота з подиву, скосив очі на руку Сергія і завмер, слідкуючи, як бадьоро бігає невтомна секундна стрілочка годинника. Притулив вухо до годинника — і розтягнув рота в широку задоволену посмішку.
Нараз хлопець підхопився. Довірливо взяв чужинця за руку і потягнув за собою, щось вигукуючи на ходу. І люди, які щойно були схожі на нерухомих кам’яних ідолів, підводили голови, прислухалися, вставали.
А хлопчисько йшов попереду Сергія і раз у раз заклопотано озирався на нього, наче боявся, що той зникне. За ними вже поспішало чималенько людей. Де й набралися! Коли Сергій оглядався, то бачив в їхніх очах сподівання. Чого вони чекали? Що хотіли від нього?
Незабаром наблизилися до будинку з величезними вікнами. Всі зосталися на площі, а хлопчик з Сергієм ввійшли, прямуючи з кімнати в кімнату. Мигтіли численні прилади, різноманітні деталі невідомого призначення, скляні реторти, пробірки. Все блискуче, акуратно розставлене. Лабораторія? В одній кімнаті знаходилася група молодих людей. Вони схилились над якимсь приладом і уважно розглядали його. Сергіїв поводир з порогу щось дзвінко закричав. Юнаки озирнулися. Чисті ясні обличчя, охайний короткий одяг. Вони з цікавістю вглядалися у чужинця.