Ярославна
Шрифт:
«Джип» — в погоню. Шофер вижимав з машини всі сили, але хлопчик мчав як вихор.
— Оце б його на олімпійські ігри! Б’юсь об заклад, що не мав би суперника! — захоплено гукнув хтось із янкі.
Педро Фернандес і сам про це подумав. Хто-хто, а він добре знав, що таке спорт, бо багато років терся біля нього. І знав, на чому можна нагріти руки. Цей малюк, безперечно, був би дорогоцінною чорною перлиною в легкій атлетиці. За всяку ціну — догнати!
І ганяли, доки хлопчисько не впав, загнаний мало не до смерті. Газелі теж зупинилися, тривожно дивилися в бік людей, мов
Переслідувачі вискочили із машини, схилилися над хлопцем. Він важко дихав, в очах переляк. Силкувався піднятися, але не міг. На вигляд йому років сім-вісім. На ньому не було ніякої одежі, ноги — довгі, міцні, з добре розвиненими м’язами. А підошви тверді, ніби копитця.
Незвичайну здобич відвезли до госпіталю. Там хлопчика, який відпочив і тепер шалено пручався, прийняв лікар мсьє Воляр. Він страшенно обурився, дізнавшись, як ганяли по савані нещасну дитину.
— А що йому, чорномазому, станеться! Вони живучіші за кішку! — сміялись янкі.
Розгніваний Воляр наказав їм негайно залишити госпіталь.
Фернандес прийшов на другий день, і незабаром став тут своєю людиною, буцімто піклуючись про здоров’я хлопця. Лікар пом’якшав, з довірою ставився до відвідувача.
Якось Фернандес спитав:
— Скажіть, док, чи довго треба лікувати хлопця, щоб він став нормальною людиною?
Лікар, мсьє Воляр, високий, худющий, з жовтим від лихоманки обличчям і з чорними, мов вуглинки, очима під широкими сивими бровами, за звичкою нервово бігав по кабінету. Зупинився перед вікном, деяку мить дивився на розпечений сонцем двір госпіталю. Потім круто обернувся до Фернандеса і заперечливо захитав головою:
— Ні, мсьє Фернандес, з цього бідного хлопчика ніколи не буде людини.
Фернандес підозріло блимнув на нього: можливо, Воляр сам має якісь наміри щодо того хлопця? Е, ні, не такий Педро Фернандес, щоб випустити ласий шматочок із своїх рук!
— Чому? Пройде якийсь час, малий навчиться говорити.
— На жаль, хлопчик ніколи не навчиться говорити, — дещо сумовито відповів лікар. — Подібну дитину мені вже доводилося зустрічати. Якийсь час тому в нашому госпіталі помер юнак двадцяти одного року. Його привезли сюди, як і цього хлопчика, зовсім диким. Він злобливо шкірив на нас зуби, кусався, ходив і бігав тільки на чотирьох кінцівках, їв лише сире м’ясо, а воду хлебтав з мисочки язиком. Уночі тужливо вив на місяць. Говорили, начебто він жив змалечку у вовчій зграї, перейняв усі їхні звички. Це було дуже схоже на правду.
І що ви думаєте, мсьє Фернандес? П’ятнадцять років він прожив у нас. Ми робили все, що можна, аби повернути його хоча б трохи до людського стану. І за ці роки хлопець не наблизився ні на крок до людини, не навчився вимовляти жодного слова, не сміявся, не плакав. Єдине, чого ми добилися, це те, Що він уже не кидався на людей. Ні, дорогий мсьє Фернандес, людину може виховати тільки людина.
Воляр знову зупинився перед вікном.
Фернандес був розчарований. Виходить, його мріям не здійснитись, і він зовсім марно втрачає час, ходячи сюди?
— Цікаво, що у тварин цього немає. — Воляр жваво обернувся до гостя, жестикулюючи довгими руками. —
Наші діти наслідують тільки інстинкти — їсти, пити, спати і ще деякі. А все інше, що робить людину людиною: розум, мова, абстрактне мислення, високі почуття, знання, досвід — все це виховується тільки в середовищі людей. Це не передається у спадщину.
І цей хлопчик, що якимсь чином опинився в стаді газелей і виріс, на мою думку, там, бо їсть лише траву, листя та ще охоче п’є молоко із пляшки з соскою, теж не буде людиною. Занадто пізно. Щоб людина сформувалась у людину, дуже важливо, аби свої перші роки життя вона була з людьми. Так що Мауглі — це просто красива казка, а горезвісний Тарзан — і зовсім нісенітниця.
А хлоп’я не проживе довго. Перелякане, легені надірвало, утікаючи від мисливців, дуже сумує в неволі…
Фернандес тоді ж плюнув на цю справу і навіть уже встиг про неї забути, коли якось увечері випадково зустрів Воляра. Той ще більше пожовтів, схуднув, хоча б, здавалося, — і так одні кістки. Лікар зрадів Фернандесу:
— Добрий вечір, мсьє Фернандес! Чому не буваєте у нас? Ходімо, вип’ємо по чашечці кави.
Пришилося згодитись, та пізніше Фернандес не шкодував за цим втраченим часом.
За кавою поговорили про різні новини, потім Воляр сказав:
— Пам’ятаєте, мсьє Фернандес, того бідного дикого хлопчика-газель? Адже він помер нещодавно… Разом з ним померла і таємниця його походження. А уявляєте собі, як було б цікаво послухати його розповідь про життя у стаді газелей? Але для цього він повинен був розмовляти, мислити…
Воляр схопився і забігав по кімнаті, поглядаючи на Фернандеса так, немов вагався, чи довіритись йому в якійсь таємниці. Знову сів навпроти, ковтнув кави.
Фернандес нюхом відчув щось цікаве й важливе, нашорошив вуха, люб’язно виказуючи повну увагу.
— Знаєте, мсьє Фернандес, думка про те, щоб дитина людини одержувала в спадщину від батьків не тільки інстинкти, а й мову і деякі здобуті ними знання, запала мені давно, ще тоді, коли я вперше побачив хлопчика із вовчої зграї. Звичайно, не заради того, щоб не було диких дітей, — такі випадки трапляються надзвичайно рідко.
Життя людини дуже коротке, і більшу, найкращу частину його кожне нове покоління витрачає на те, щоб засвоїти і повторити уже здобуте попередніми поколіннями. Це марна втрата дорогоцінного часу! А якщо людина все це вже буде знати, тільки народившись, як знає вона інстинктивні рухи, уявляєте собі, скільки часу в житті у кожного з нас буде збережено для здобуття нових знань!