Ярославна
Шрифт:
Тепер зрозуміло, чому за ним не пішов той лобуряка у дворі, чому так недовірливо дивилася жінка… Як це сталося? Чому?
І знову вчулися Дубовику дивні слова старого аптекаря, слова, які він ледве розбирав тоді і думав, що то хворобливе марення: «Це — жива вода… Всього кілька крапель. Еліксир. Діє майже миттю… Вам треба жити. Пам’ять моєї доньки… Вона… з вами…»
І несміливе, тихе, як шелест, слово: «Товаришу…»
…Другого дня, змінивши костюм, Дубовик повагом прогулявся до аптеки. Але її вже не було. Вікна вибиті, двері навстіж. Мимохідь він кинув погляд усередину. Все поламане, розкидане.
Дубовик, не зупиняючись, на мить зняв капелюха, і свіжий осінній вітер розкуйовдив його густе русяве волосся.
Яблуневий цвіт
Опівдні значно теплішало, і з селища прибігали дітлахи. Цікаві й допитливі, як усі діти, вони вертілися довкола корабля, снували всюди за мною, заглядали в усяку шпаринку, про щось захоплено лепетали між собою.
Я частував їх цукерками і розповідав земні казки. І здавалося, малеча розуміла мене. В усякому разі, таких уважних слухачів мені ще не доводилося мати.
А ввечері, коли темніло, приходили дорослі, їм сподобався наш звичай тиснути руки при зустрічі й прощанні, і кожний обов’язково міцно стискав мені руку. Приємно було відчувати їхні грубі, шкарубкі, в твердих мозолях долоні.
Виконавши церемонію потиску рук, гості сідали прямо на холодний пісок (я змайстрував дві поганенькі лави, та вони чогось нехтували ними) і терпляче ждали.
Я виносив кіноапарат, вішав невеличкий екран біля трапа і крутив фільми про нас, землян. Непорушно і мовчки проглядали марсіяни картини земного буття, вбираючи в себе сонячність, голубизну, людяність — всю неповторну красу моєї планети.
Та й сам я жадібно і радісно вдивлявся в давно вивчені напам’ять кадри, немов бачив усе вперше, як і вони.
Після сеансу незвичайні глядачі знову один за одним підходили до мене, тиснули руку, їхні очі дивно світилися в темряві, і той дружній вогник трохи зігрівав мене в холодну ніч.
Високі постаті розтавали в мороці, і я залишався один. Піднімався по трапу, зачиняв двері, роздягався і спішив до оранжереї, де можна було погрітися тілом і душею біля крихітки рідної Землі. Вона огортала мене теплом, світлом, милувала око свіжою зеленню, дихала пахощами квітів. І всього цього можна було торкнутися руками, обличчям.
У куточку, перев’язані вірьовочкою, спали дві яблуньки. Коріння їхнє дбайливо присипане землею.
Я ласкаво погладив тоненькі сонні гілочки: прощався. Післязавтра повернуться з Великого міста командир з професором, і ми стартуватимемо додому. А деревця залишаться тут.
На другий день після обіду я дістав лопаточку, налив у флягу води, взяв яблуньки, кілька жмень землі і пішов у бік селища. Зацікавлена дітвора побігла слідком.
На узбіччі пагорба, поруч з оселею марсіян, я уподобав затишне місце. Викопав дві ямки і сипнув у них потроху землі, аби вона підтримала на перших днях юних поселянок. Посаджені деревця полив водою із фляги і загорнув сухим червонуватим піском. Ростіть, мої любі, квітчайте яблуневим цвітом далекі світи!
Діти слідкували за кожним моїм рухом, намагалися чимось допомогти, дивувалися, цокотіли по-своєму. Розпитували, мабуть. Ми посідали долі, і я розповів
— Жив-був на Землі хлопчик. Звичайне собі хлоп’я, таке ж, як і ви, — цікаве, допитливе, пустотливе. Тільки батько у нього як на ті часи був незвичайний — один з перших космонавтів. Назавжди запам’ятав малий хвилюючу картину: на сірих плитах аеродрому простелена червона килимова доріжка. А по ній чітко карбує крок його батько…
Навколо багато-багато радісних людей. Вони щось вигукують, привітно вимахують невеличкими прапорцями, сміються, щедро кидають татові під ноги квіти. Ціле поле квітів виросло там, де він пройшов!
Але найбільше радів і пишався своїм батьком його маленький син. Хлоп’яті так хотілося скоріше підрости, розправити крила, навчитись літати, бо зібралися ж разом з татом побувати на далеких планетах. «Полетимо, синку?» — питає, бувало, батько свого сина. «Полетимо, тату, — відповідає щасливо малий, щільніше пригортаючись до батькового дужого плеча та заглядаючи йому в очі. — До всіх планет, до всіх-всіх зірок злітаємо, всюди побуваємо, правда?..» «Правда, мій маленький астронавте. Відвідаємо всі-всі планети — великі й малі, близькі й далекі. І на кожній посадимо яблуні. Понесемо запашний яблуневий цвіт з планети на планету, заквітчаємо їх ніжним цвітом. Нехай і там знають, яка то краса є у нас на Землі. А потім, через багато років, прилетять туди наші онуки і здивуються: далека, чужа сторона — і вся в піні земного білосніжного яблуневого цвіту… А поки що, синку, посадимо ось цю яблуньку на нашій землі, під нашим вікном. Нехай навесні квітне і сипле свої пелюстки на підвіконня, на мій робочий стіл. І яблука восени прямо в кімнату падатимуть».
Та одного разу батько не повернувся додому. Не було його й на другий день, і на третій… Безсловесні речі мовчки кричали про нього: і порожнє крісло біля робочого столу, і розкладені папери, недописаний рядок, недочитана книжка, і нерозпечатані листи, на які так і не буде відповіді.
Мама того хлопчика залишила все в кімнаті батька так, як було при ньому. І тепер все немов би чекало на нього. Але батько не приходив, тільки посміхався з портрета доброю посмішкою. Посмішкою, яку знав увесь світ…
А син, як і раніше, кожного дня вранці або ввечері заходив у батькову кімнату:
— Доброго ранку, тату! Вчора я одержав дві п’ятірки. Звечора ми з мамою гуляли і, як завжди, ходили до пам’ятника Космонавту, поклали квіти…
— Доброго вечора, тату! Я записався в гурток юних астрономів. Адже космонавт повинен добре знати астрономію, правда? Мама купила мені нові ковзани.
— …Знову весна. Цвітуть дерева. Твоя яблуня засипала весь двір білими пелюстками, немов снігом. Незабаром ми всім класом підемо в похід.
— Я закінчив школу! На зорі пішов до пам’ятника Космонавту. І весь колишній десятий «Б» зі мною. Сходило сонце, і твоє обличчя було як живе в рожевому промінні.
— Так багато роботи! Ледве встигаю. Чому така коротка доба на Землі?
— Корабель назвали твоїм ім’ям, тату. Так що летимо разом, як колись ми і мріяли. Мама зовні спокійна. Та ти знаєш нашу маму, найкращу в світі!
— …її звуть Ніною. Розумієш, такої дівчини немає навіть у Всесвіті. І вона згодна бути дружиною космонавта. А це нелегко, говорить мама, ой, як нелегко.;