Ярославна

Коваленко Любовь Михайловна

А ми організували групу Юних. Ми не хотіли піддаватися, бо знали: тільки праця, тільки мета врятує нас, і вирішили спробувати знову рушити час. І вже давно — скільки, не можемо сказати, працюємо. Спочатку нас було багато, але з кожним днем стає менше — втрачають надію. Чогось бракує в нашому приладі. Але чого? Може ти знаєш?

І в очах юнаків Сергій побачив те саме жагуче сподівання, як і в тих, котрі залишилися на площі.

Схвильований Сергій підійшов до приладу, над яким трудилися ці юнаки, оглянув його. Як може він знати, чого тут бракує? Хіба

йому під силу таке — рушити час? А вони мають надію — адже зумів він з іншого виміру часу прийти сюди? Торкнувся якоїсь деталі руками — і раптом щось ледь помітно здригнулось у приладі, наче хтось легенько зітхнув.

Сергій відняв руку з браслетом. Прилад завмер. Знову підніс — і знову щось зітхнуло.

Хлопці зблідли і втупилися жадібними поглядами в браслет. Сергій смикнув руку від прилада і сховав за спину. Він усе зрозумів. Браслет. Якось впливає на прилад… Ні, він не може цього зробити, не може віддати браслет! Віддати — це назавжди лишитися тут і теж перетворитися на тінь? Ніколи не повернешся додому.

Глянув у вікно — і руки опустилися. На площі нерухомо стояла сіра маса людей. Згаслими очима, немов присипаними віковічним пилом, як і місто, дивилися люди на вікна. Біля їхніх ніг так само непорушно сиділи старенькі діти. Найжахливіше, що він побачив тут…

Сергій зціпив зуби, зірвав з руки браслет — і час зупинився й для нього. Але він того не помітив. Підняв руку з браслетом і гукнув весело, впевнено:

— Гей, люди добрі! Не журіться! Ось воно, те, що рушить знову час! Ви будете жити! І діти будуть народжуватись! Майбуття чекає на вас!

…Довго, цілу вічність, а може тільки якусь хвилину, — бо ніхто не міг знати, дні чи роки пройшли, — працював Сергій з хлопцями над тим приладом, який повинен рушити час. І ось в одну невловиму мить щось змінилося. Ніби війнув вітер, і протяг в кімнатах заколихав штори, розчинилося й грюкнуло вікно.

Один з юнаків обережно торкнувся маятника великого годинника. Маятник здригнув і нерішуче, мов ще не вірячи, хитнувся раз, удруге, набирав сили й упевненості, наповнював веселим гучним цоканням кімнату. Під вікном хтось одвикло, хрипко засміявся.

Сергій і хлопці стояли, поклавши руки один одному на плечі, і дивилися, як ожила чорна блискуча змія і поповзла циферблатом, поглинаючи секунди, хвилини, народжуючи нові секунди, нові хвилини.

За їх спинами почулося жалюгідне белькотіння:

— Я, тільки Я… Я — Єдиний, Я — Творець…

Ціна посмішки

Сергій одягнув на руку товстий браслет, взяв зі столу реле часу і, хвилюючись, мовив сам до себе:

— Подивимось тепер ті світи, в яких час плине повільніше за наш…

Натиснув важіль на реле — і червона стрілка поповзла праворуч, відміряючи риски ділення. Глянув востаннє за вікно. Сиза ялинка протягувала до підвіконня пухнасті лапки-віти. На сонячному пагорбку качалися по моріжку двоє хлопчаків і чорне цуценя. Біля свого будиночка на ще безлистій гілці осокора сидів шпак і насвистував нехитру пісеньку. Нараз все це

попливло кудись убік, віддалялося, бліднішало, розпливалося. Сергій заплющив очі…

А коли розкрив їх, то не було ні кімнати, ні весняної вулиці. Він стояв на узліссі в густій низенькій траві. Щулився заспаний ранок, гомонів тихенько з вітром ліс. За лісом біліла вершина височенної гори. Та не встиг він добре й роздивитись, як з-за лісу вихопився верхівець і помчав прямо на нього, весь час озираючись. Все ближче, ближче… Ось уже видно й обличчя — юне, смагляве, великооке. Уздрів Сергія і круто зупинив коня — той аж дибки став. Їздець, дивуючись чужоземцю, загарцював навколо.

Сергій похвалив:

— Добре скачеш! Привіт!

І протяг руку, дружньо посміхаючись. Юний наїзник чомусь зрадів і теж посміхнувся. Та посмішка тут же зникла. З-за лісу викотилася рожева від райкового сонця хмара куряви, бурею мчали сюди вершники. Хлопець квапливо вказав Сергієві позад себе на коня, нетерпляче махнув головою: «Сідай, мовляв, швидше!»

Не роздумуючи, Сергій видерся на коня, обхопив парубійка за плечі — і кінь поніс обох покрученим шляхом уздовж лісу.

Озираючись, Сергій бачив, що вершники наздоганяють їх. Зловісно шугнуло над головою ласо. Він припав до гарячої спини хлопця. Оце пригода! Якби ще з пістолетів стріляли — було б зовсім схоже на ковбойський фільм.

На одному з поворотів, коли переслідувачі, не могли їх бачити, хлопець завернув у ліс. Кинули змореного коня й шугнули в гущавину. Юнак спритно пробирався між кущами, Сергій ледь встигав за ним. Нарешті вони опинились на крихітній галявинці, упали в траву, важко дихаючи. Сергій почухав поперек, ніяково засміявся. Хлопець, який не зводив з нього очей, теж розцвів усмішкою. Сергій пояснив:

— Розумієш, друже, в наш атомний вік ми відвикли од такого способу пересування. Все більше таксі, літаки, ракети. От воно й того… намуляло.

Знову потер набите місце, крекчучи, сів.

— Як звуть тебе?

— Міл.

— Хто то гнався за тобою?

Юнак нахилився і якось дивно, непорушно втупився глибоченними очима Сергієві в очі. Зневажливо махнув рукою і відповів:

— Ті, що плачуть.

— Плачуть? — здивувався Сергій. — А чому?

— Бо смерть чекає на нас.

— Яка смерть? Коли?

— Адже всі ми колись помремо… Як померли наші діди й прадіди…

Якусь хвилину Сергій остовпіло мовчав, а зрозумівши, зареготав, хапаючись за поперек:

— Ой, чудії! Смерть чекає! Колись… Насміявшись, перепитав Міла, який теж усміхався:

— Все життя плачуть?

— Плачуть. Так велить Владика і Ті, що в білому.

— Ясно! — одразу став серйозним Сергій. — Це вже інша справа, якщо Владика велить. Усе зрозуміло. А ти чому їм не сподобався?

— Я сміявся.

— Нічого не розумію. Ті плачуть, цей сміється. З них сміявся чи що?

Юнак пильно, не кліпаючи, дивився Сергієві прямо в очі.

— Ні. Глянула на мене синьоока Віла — і серце моє засміялося. Не тільки я сміявся. Сміялися небо, сонце, вітер…