Ярославна
Шрифт:
— Товаришу… Це за мною. Мені конче треба йти. У вас є, мабуть, другий хід у двір. Виведіть мене… Я мушу йти…
Дубовик намагався підвестися з стільця, але якийсь тягар притискав його до сидіння.
Аптекар мовчки дивився на Дубовика. Потім сказав повільно:
— Куди вам іти? Один крок, навіть один рух — і… - Замовк, стояв, немов у роздумі.
— Покажіть мені, як вийти… Вони слідкують… Я дійду… Повинен дійти… Листи…
Дубовик зібрався на останніх силах, спробував підвестися. Гострий біль пронизав груди, він зціпив зуби, аби не застогнати,
Той раптом отямився, заспішив, заметушився. Підбіг до дверей, закрив їх на засувку. Комусь прокричав: «Уже зачинено! Зачинено!» Стурбовано на бігу глянув на бліде, аж прозоре, обличчя Дубовика і зник десь за шафами. Через мить з’явився з білою баночкою у руці, поставив її па столик. Відкрутив кришечку, добув звідти крихітну пляшечку. Обережно відкоркував і тремтячими руками вилив у склянку кілька крапель рідини. При цьому він неугавно говорив, говорив:
— Це, прошу, не ліки. Ні, не ліки. Це — жива вода! Саме та жива вода, про яку мріяли тисячоліттями прості люди в казках, яку марно намагалися добути алхіміки. А я її добув. Всього кілька дорогоцінних краплин. Еліксир здоров’я і молодості. Ад узум інтернум. Внутрішнє… Пийте! Ще встигнемо, поки вони… Жива вода діє майже миттю. Клітини тіла міцніють, змінюються, молодіють. Пийте ж! — майже кричав аптекар, тулячи до вуст Дубовика склянку з водою.
Але Дубовик не мав уже сили. Все пливло перед ним, голос аптекаря ставав усе глухішим, слабшим, та й сам він танув у мороці, який насувався на Дубовика з усіх боків.
Тоді аптекар у відчаї насильно розціпив йому зуби і вилив у рот живу воду. Порожня склянка упала додолу і покотилася під шафу.
— Ну от… все… — знесилено мовив аптекар і сів на стілець поруч непритомного Дубовика.
— Роки, довгі роки я добував ці краплини життя, — вчувалося, як крізь сон, Дубовику. — Для єдиної доньки, для своєї коханої квіточки… Не встиг — згоріла зірочка на моїх очах… Мені тепер життя ні до чого, а вам треба жити…
Дубовик раптом немов прокинувся. Огледівся. Де це він? А, так, у аптеці. Було погано з серцем. Але все минулося! Треба йти!
Обережно піднявся, болю не було. Зітхнув на повні груди, радіючи й не вірячи собі. Аптекар підняв похнюплену голову, уважно вдивився у Дубовика, щось пробурмотів латинською мовою.
Задзеленчав щосили дзвоник, у двері загамселили. Аптекар підвівся:
— Я вас проведу через квартиру. Одягнете моє пальто, капелюх. Валізку залиште тут — вона надто примітна.
Дубовик одним рухом відпоров підкладку валізки, дістав листи, сховав на грудях і пішов за господарем, знімаючи на ходу пальто.
Той швидко провів його кімнатами, подав своє пальто, капелюх, відімкнув двері і сказав:
— Це в пам’ять доньки. Вона була з ваших… товаришу…
Чи то почулося останнє слово, чи справді воно було — тихе й несміливе.
Дубовик опинився на темних сходах. В ніс ударила стійка суміш запаху мишей, котів, пилу. Тримаючись у пітьмі за поручні, навшпиньки збіг на верхній поверх, потім спустився вниз і з безтурботним
Сутінки заткали і без того темний, глухий, мов колодязь, двір. Як він і гадав, на нього й тут уже чекали. Од стінки відділився здоровенний лобуряка і посунув прямо на Дубовика. Дубовик стис кулаки в кишенях. Ну, з одним як-небудь справимось! Той підійшов зовсім близько, нахабно зазирнув в обличчя Дубовика і…. відступив назад до стіни.
Дубовик перевів подих. Невже не впізнав? Не впізнав! Повернув за ріг, за другий, проскочив якийсь двір, легко перестрибнув високий паркан, вислизнув на вулицю — і не повірив своїм очам: за ним ніхто не йшов, ніхто не вистежував. Раптом сховався за ворітьми, за кілька хвилин обережно визирнув — ні, немає нікого!
І все ж нескоро пішов на явку. Стемніло. Засвітили слабенькі вуличні ліхтарі, а Дубовик усе ходив, усе перевіряв. Де й сила взялася, мов і не було нічого.
Нарешті зважився пройти мимо потрібного будинку. Нічого підозрілого. Рішуче піднявся на третій поверх, постукав.
— Хто тут?
Як було домовлено, він відповів:
— Пробачте, мені потрібні ноти полонезів Шопена…
Двері прочинилися, в щілину визирнула жінка, тривожні очі недовірливо обмацали обличчя, одяг гостя. Вона холодно відповіла:
— Дуже шкодую, але ноти вчора забрали.
Дубовик сказав другу частину пароля. Навіть після цього його неохоче впустили до передпокою. Господиня — вже немолода, але ставна й горда, в темному платті, - насторожено дивилася крізь скельця пенсне. Двері в кімнати зачинені. Чути було, як хтось грає на роялі ще нетвердою рукою.
Дубовик зняв капелюха, привітався, дістав з кишені листи. Жінка глянула на почерк на конвертах, і очі її радісно блиснули. Бліде обличчя зарожевіло, зробилося простим і привітним.
— Вибачте, товаришу, але самі розумієте. Я так перехвилювалася. По-перше, ви повинні були прийти вранці, найпізніше — вдень. По-друге, повідомили, що прийде сивий пан років п’ятдесяти, а тут ви, зовсім молодий…
Дубовик засміявся, потискуючи теплу маленьку руку жінки:
— Ви мені компліменти говорите. Я і є саме той сивий «пан».
— Роздягайтесь. Листи я мушу одразу ж віднести. Там теж хвилюються зранку. Проходьте, в цій кімнаті вода. А я швиденько.
Дубовик зняв пальто, піджак і пройшов до умивальника. Помив руки, вмився. Уже втираючись, машинально глянув у дзеркало і сторопів… Що таке? Це не він! Це не його обличчя!
З дзеркала на Дубовика дивився переляканими очима дивно знайомий молодий хлопець, рум’яний від холодної води. Густий русявий чуб падав на високе чоло. Дубовик озирнувся — може хто стоїть за спиною? Нікого. Наблизився до дзеркала і впритул розглядав обличчя, обмацував його, навіть боляче ущипнув. Протер рушником очі і знову заглянув у дзеркало: те ж саме. Молодий, сіроокий, здоровий парубок. Хто це? Та це ж він сам, Мишко Дубовик, коли йому було років 20–25! Ось на вилиці й слід од нагая. Козак вперезав під час страйку на Брянському…