Ярославна

Коваленко Любовь Михайловна

— Ось воно що! І в цьому вся твоя провина?

Раптом Сергій захвилювався:

— Чекай! А звідки ти знаєш мою мову?

— Твою мову? — перепитав Міл.

— Ну звичайно! Ти ж розмовляєш зі мною.

— Я не розмовляю. Я бачу. Тут. — Він торкнувся пальцями своїх очей.

Сергій онімів і вражено втупився в свого співбесідника. Справді, йому здавалася дивною і незвичайною їхня розмова, але він не розумів, чому саме. Невже… Не може бути! Адже це…

— Як? Що ти кажеш? Твій мозок сприймає хвилі? І надсилає свої? Як? Як це робиться? — мало не кричав він од хвилювання.

— Не

знаю. Так було завжди. Треба тільки дивитись ось так.

Уважно глянув в очі, і десь у мозку Сергія відбилося: «Білоголовий чужинець теж сміється — тепер він мій брат».

Приголомшений Сергій гарячково думав: «Що це? Телепатія? Передавання думок на відстані? Але як? Адже я не роблю ніяких зусиль — думаю і говорю, а він розуміє. І я розумію — от що дивно. А як — не збагну. Немов бачу все, що він думає, в картинах і образах. І чому треба дивитися в очі, щоб прочитати або передати думку? Очі — то своєрідний передавач і приймач? Можливо, наші далекі предки теж уміли передавати думки? А потім з часом втратили той чудовий дарунок природи? Чому ми, слухаючи когось або розмовляючи з кимсь, дивимося в очі? Чому ми говоримо: „промовляє очима“, „очі говорять“, „прочитав, побачив в очах“?»

Міл ніяково посміхнувся:

— Я не зовсім тебе розумію. Сергій збентежено пробурмотів:

— Я ще не звик, що думки мої передаються… Ні, коли я про це розповідатиму вдома шановним ученим колегам, хто мені повірить?

— А де твій дім? — поцікавився хлопець.

— Мій дім? — перепитав Сергій і роздумливо закрутив чуба пальцем. — Як це тобі пояснити? Живу я і близько і водночас далеко… Бачиш браслет? Натисну ось цей маленький важіль, і браслет — все одно дю твій кінь — в одну мить перенесе мене додому… В мій час…

Вони так захопилися мовчазною «розмовою», що не помітили, як переслідувачі близько підповзли до них. Кущі гойднулися, затріщали — на них навалилося зразу кілька чоловік. Міл спритно крутнувся, вислизнув з-під їхніх рук і миттю зник у заростях. Услід йому кинулися двоє, та даремно — повернулися ні з чим. А Сергія, як не відбивався, сповили шкіряними путами і перекинули горілиць. Над ним схилилися люди в білому і в здивуванні переглядалися, сиплячи німі зауваження:

— Це чужинець!

— Звідки він узявся?

— Треба відпустити!

— Розв’яжіть!

А чужинець весело засміявся:

— Вірно, братці, а то ні про що, ні за що сповили мене, як немовля!

Ті злякано відкинулися, наче сміх Сергія був отруйним, і відвернулися.

— Отуди до біса! Я й забув, що треба плакати.

Люди в білому про щось, мабуть, радилися, бо стали купкою віддалік і мовчки дивилися один на одного. Поруч Сергія тихо шурхнуло листя. Він повернув голову — з-за куща визирнув Міл, блиснув очима: «Підкотись ближче. Я переріжу твої пута».

Але Сергій не встиг. Коротка «нарада» людей в білому кінчилася, і вони прямували сюди. «Тікай! Тікай сам! — закричав думкою Сергій. — Мені нічого не станеться. У мене ж браслет. Тікай!..»

Четверо підійшли до Сергія, легко підняли і понесли. Він намацав кінчиками пальців реле в кишені. Якщо не розв’яжуть, то можна буде й так натиснути важільок. А поки підождемо.

На

обличчя йому накинули легеньку хусточку і зав’язали: бояться, що знову буде сміятись. Поклали впоперек на коня — і поїхали, їхали довгенько.

Нарешті приїхали кудись, розв’язали пута, поставили на ноги і стягнули з обличчя хустину.

На розкішному помості сидів чоловік у білому? Пронизливий погляд суворих очей. Губи міцно стулені. Різкі зморшки над насупленими чорними бровами. Очевидно, це і є Владика.

Навколо нього стояла охорона, теж у білому, зі списами в руках. Осторонь товпилися жінки, чоловіки, діти і боязко поглядали на полоненого. З натовпу визирнув Міл. Сергій радо посміхнувся йому. Юрба з жахом посунула назад, закриваючи очі долонями. Тоді Сергій навмисне засміявся — його це тішило. Усі відвернулися, впали на коліна і накрили голови руками, немов ждали кари небесної. Та нічого не скоїлось, хоча Білоголовий і сміявся. Небо було ясне, сонце сяяло, цвірінчали з усіх сил пташки, радіючи теплу і життю. Люди поволі заспокоювалися і крадькома позирали на веселого світловолосого бранця.

А очі Владики палали чорною ненавистю. Він уп’явся ними в Сергія, і той немов чув:

— Ти осмілився сміятись, чужоземцю. Ти помреш. Помреш раніше за всіх. Тільки-но сонце торкнеться вершини старого Таола — тебе вразить всесильна Смерть. Горе тим, хто не плаче! Горе тим, хто не думає про всемогучу, непереборну смерть, котра приходить за кожним, забирає всякого, хто насмілиться сміятись. Плачте, люди, плачте, бо Смерть у кінці вашої путі чекає на вас. Плачте, плачте, плачте…

Сергій відчув, як слабко почало битися серце, як йому стало чогось болісно й жалісно, а сльози мимоволі наверталися на очі. На обличчі Владики, немов крізь туман, побачив торжество. Тоді він з зусиллям підняв руку і провів по очах, в’яло подумав:

— Гіпнотизуєш… Брешеш, не візьмеш… Розтягнув неслухняні губи в посмішку, спочатку слабу й непомітну, а потім усе веселішу, твердішу, і тепер уже він з торжеством глянув на Владику. Через силу, бо тіло було дерев’яне, Сергій обернувся до натовпу. І всі побачили: людина, на яку чекає смерть, не коли-небудь, у кінці життя, а з першим дотиком сонця до білої голови старого Таола, — сміється! Міл посміхнувся у відповідь. Дівчина, яка стояла поруч з ним, теж несміло всміхнулася і злякано лупнула в бік Владики синіми очима. Синьоока Віла…

Владика визвірився на свою охорону, і ті штовхнули чужинця до товстезного дерева, повернули лицем до замшілого у виразках стовбура, наставили списи. Пришпилити хочуть до дерева. І не його першого. Ось сліди на дереві. Обережно торкнувся тих ран — одні були ще свіжі, інші вже загоїлися. Вони красномовно свідчили, що не всі тут плачуть. Були й такі, котрі любили життя, сміялися і не боялися смерті.

Сергій дістав з кишені реле. Убити сміх вам не вдасться! Натиснув на важільок, але червона стрілка не ворухнулася. Що таке? Глянув на руку — і похолов: браслет… загубив… Мабуть, на галявинці, під час бійки з слугами Владики. Не вірячи ще очам своїм, помацав те місце, до повинен бути браслет. Покрутив у руці реле. Що важить реле без браслета — звичайна залізячка…