Ярославна
Шрифт:
— Продовжуйте допит. Застосуйте з моєї книги ще опус… опус двадцять, ну, можна й двадцять другий. Але не чіпайте рук, обличчя, голови.
…Пізно ввечері, коли майор у домашньому вільному одязі лежав удома на канапі і з насолодою слухав по приймачу «Місячну сонату», задзвонив телефон. Притишеним голосом єфрейтора трубка винувато сказала:
— Мовчить, пане майор. І, прошу вибачити, кепкує з пана майора і його, пробачте,
«Що ж це таке? Невже… Невже справді не болить? Тих опусів, за словами святих отців і деяких сучасних… очевидців, ще ніхто не витримував. Людина при цьому переставала бути людиною, перетворювалася на жалюгідного звіра і була здатна, була згодна на все, аби припинили їй ті страждання. Ці опуси, твердять наші середньовічні вчителі, згинали, мішали із землею, ламали на друзки всіх. Усіх, але, виходить не Доктора? Ще й кепкує? Значить, правда? Не відчуває болю? Не відчуває! А чому й ні? Адже існує анестезія — загальна і місцева. І хворому не болить під час операції. То, можливо, що цей російський лікар і знайшов щось подібне…
Майн гот, полоненого треба негайно в штаб! Гадаю, там допитаються в якийсь інший спосіб про ті чудодійні уколи. А потім… О, потім зробити залізною всю велику німецьку армію! Кожного офіцера, кожного солдата! Залізними! Такими ж, як росіяни. Непереможними! Ось тоді можна і завойовувати світ…»
Трубка, яку майор все ще тримав біля вуха, делікатно кахикнула. Майор отямився:
— Припиніть негайно допит! Зробіть все, аби він мав на ранок більш-менш нормальний вигляд. Дайте снотворного. І щоб зовні не було видно ніяких слідів. Зрозуміло?
Вранці виїхали в штаб. У машині поруч з водієм сидів майор фон Родеман у блискучому плащі — сіявся нудний осінній дощик, на задньому сидінні — Доктор і здоровило-єфрейтор. Попереду і позаду легкової машини — по вантажівці з солдатами.
Майор раз у раз зазирав у дзеркальце водія, в якому йому було добре видно полоненого у кашкеті і мундирі, застебнутому на всі ґудзики. Шкіряні рукавички обтягнули йому руки, і вони неприродно нерухомо лежали на колінах, мов протези.
Доктор сидів виструнчившись і дивився прямо поперед себе. В очах його застигла байдужість. Але в усій позі — чи це ввижалось майору? — відчувалося напружене чекання. Здавалося, його нашорошені вуха ловлять якісь тільки йому чутні звуки.
Майора це навіть стривожило, він почав нервувати, знову затіпалась щока. Визирнув
Все сталося зненацька й одночасно. Крізь забризкане вітрове скло майор раптом побачив, як передня вантажівка, в’їхавши на дерев’яний місток через вузький рівчак, почала валитися набік. І в ту ж мить у дзеркальці мигнула Докторова правиця в чорній рукавичці і з страшною силою опустилась на голову єфрейтора. Водій легкової машини шалено загальмував, аби не заїхати в рівчак. Майора кинуло головою вперед на скло. Останнє, що він ще помітив — з дощової пелени, немов породжені землею, з’являлись постаті партизан…
…«Як болить голова… І в скронях стукає. Знову проклята мігрень…»
Майор фон Родеман застогнав і, не розплющуючи очей, торкнувся рукою лоба. Що таке? Голова забинтована. Хто? Коли? І тут шпигонула згадка, від якої мало не зупинилося серце.
Розплющив ураз очі, все ще сподіваючись, що нічого страшного не трапилось, що він, хоча й поранений, лежить у себе вдома…
У кутку досить великої чистої землянки на нарах напівлежав Доктор, безсило відкинувшись на підмощені ватянки, кожухи. Його бліде обличчя і зовсім сиве волосся різко біліло на темному фоні.
Поруч з ним сиділа жінка в білому халаті і тримала у себе на колінах Докторову руку в чорній шкіряній рукавичці. Маленькими ножицями вона обережно, шматок за шматочком, зрізувала ту рукавичку, яка, здавалося, навік присохла до знівечених закривавлених пальців. Нижня губа у жінки дрібно тремтіла, і вона закушувала її зубами.
Біля порога стояло кілька чоловіків, простоволосих, кашкети тримали в руках. Вони мовчки дивилися на Доктора. Деякі жалісно морщились, інші гнівно стискали вуста. Дівчина в хустці, затуливши долонями обличчя, тихо плакала. У землянці панувала гнітюча тиша, тільки чути було, як по дахові ляпотить дощ.
Доктор підняв опухлі повіки і мовив над силу:
— Нічого, нічого, не журіться, хлопці… Ще не одну… операцію… зроблю…
Угледів скутого від жаху майора, і в очах його, щойно повних болю і страждання, спалахнула знайома іронія:
— А… пан майор фон Родеман! Виходить, що й ви інколи вірите… казкам?