Ярославна
Шрифт:
Постріл розітнув тишу, і дрібні скалки її розсипалися з глухим гуркотом у горах. До кімнати ввірвався наляканий Галієв.
— Ай-ай! Бєлий! Бєлий!
Я вибіг на веранду. Крізь листя винограду видно було, як сірі постаті перебігали між брилами каміння, наближаючись до будинку. Я штовхнув Галієва в протилежний кінець веранди, прошепотів:
— Щодуху до наших!
Іван заліг біля скелі за грубо витесаним кам’яним стовпом. Я прищулився під виноградником. Треба за всяку ціну — за всяку ціну! — вистояти до приходу наших. Галієв домчить швидко…
Поруч зашурхотіло листя, я вистрілив і наче подав сигнал: знялася скажена стрілянина. Мені обпекло ногу вище коліна. І в ту Ж мить ззаду навалилися, притисли обличчям до мокрої гальки, стягнули руки, боляче вивертаючи їх назад. Краєчком ока мені було видно, як Іван, прикипівши спиною до кам’яного стовпа, розмахував важкою кобурою маузера, не підпускаючи нікого до себе. Двоє підповзали до нього від моря, заходячи в тил. Я встиг гукнути:
— Стережись!
Важкий солдатський чобіт, наче молот, уразив мене в голову…
Я розліпив набряклі повіки. Перед очима роїлися чорні і зелені кола. У роті було солоно. Виплюнув кров, підвів голову. Іван стояв на тому ж місці, як той дубище, якому зламали всі віти, а він височіє, непохитний і все ще живий, нескорений. Руки прикручені до стовпа. З розбитої губи на подерту шинелю капала кров. Я з надією глянув на гори — чи не видно наших?
Солдати виштовхнули на подвір’я Степанівну і Ярославну. На шиї дівчини вже не було золотих дукачів. Ярославна поволі обвела нас ясним поглядом. Навіть солдатня остовпіла і витріщила очі на дивну вроду. Один, плюгавий такий, оглянув її з голови до ніг і щось сказав, мерзенно підморгуючи іншим. Ті захихотіли. Іван рвонувся так, що мало не потяг за собою стовпа.
Ярославна, мабуть, не зрозуміла сказане, але відчула зміст. Вона зблідла, підвела голову і згорда поглянула на солдатів. Ясні очі її затьмарилися.
Підійшов офіцер, немолодий, з довгим випещеним обличчям. Рукою в брудній рукавичці взяв дівчину за підборіддя.
— Червоних переховуєш, кралечко?
Я раз у раз кидав погляди на гори — мені здалося, що за камінням майнули постаті бійців. Серце моє шалено калатало, розпухлі губи шепотіли: «Братці! Швидше! Швидше!».
Тримаючись руками за стіни, на веранду вийшов професор. Він хапав посинілими губами повітря. Нарешті прохрипів:
— Панове… панове… стійте… Не чіпайте дівчину… Ярославна… Ярославна… ожила… сотні років анабіозу… Панове… Для науки… Ярославна…
Учений простяг слабку руку, наче хотів нею захистити дівчину. Ярославна різко крутнула головою, звільнила обличчя — на ньому залишилась червона цятка від офіцерських пальців — збігла на веранду, обережно підтримала хворого. Офіцер недбало хитнув головою. Солдати грубо штовхнули Ярославну, вхопили старого за руки. Професор Лавров нараз випростався і роздільно, гнівно сказав офіцерові:
— Дозвольте сказати вам… Ви — мерзотник. Так, так! Ви… мерзотник!
І знесилено схилив сиву голову на груди. Солдати впустили його, і вчений покотився
Офіцер відвернувся.
— Гніздо спалити! Цю… забрати з собою. А ось з ними…
Він підступив до Івана, глузливо скривив тонкі, рожеві, як у дитини, губи.
— З то-ва-ри-ша-ми… поговоримо на проїдання.
Я підвів, скільки зміг, голову, і плутано заговорив, хапаючись, бо боявся, що мені не дадуть сказати:
— Нас можете розстріляти, робіть що завгодно. Але не займайте дівчину. Професор Лавров оживив її. Вона була мертва. Спала. Багато років. І не паліть будинку. Там всі записи. Прилади. Професор — великий вчений. Це слава Росії.
Офіцер навіть не глянув у мій бік.
З вікон будинку заклубочив дим. Степанівна заголосила, ламаючи руки.
Іван гримнув на мене:
— Кого ти просиш?! Кого?! Хіба не бачиш — це труп! Від нього мертвечиною тхне, і хробаки давно вже виссали його прогниле нутро!
Офіцер несподівано плаксиво закричав:
— Росія! Де Росія? Немає! Загинула! І це ви її згубили, бандити, голодранці, лайдаки! І ви гадаєте, що я пожалію папірці якогось божевільного і його дівку? Ненавиджу вас! Не-на-вид-жу!
У цю хвилину до Івана підбігла Ярославна. Лице її було залите сльозами. Гірко схлипуючи, вона щось швидко говорила, намагаючись розв’язати його, розплутати вірьовку. Солдат схопив її за руку і потяг. Ярославна опиралася, чіплялася другою рукою за Івана.
І тут сталося неймовірне: Іван розірвав пута. Штурхонув ногою солдата в живіт. Вихопивши у нього гвинтівку, хряпнув прикладом другого. Всі заціпеніли. Офіцер задкував, гарячково шарпав кобуру, а Іван насувався на нього, страшний у своїй люті. І несамовито ревів:
— Бий сволоту! Бий!
Я в безсиллі шарпався, не маючи змоги кинутись йому на поміч, і теж кричав:
— Лупи гадів! Кінчай!
Іван уже заніс гвинтівку над головою офіцера… Постріли впритул зупинили мого друга. Ярославна затулила вуха руками, здригаючись всім тілом, і величезними від жаху очима дивилася на офіцера, на його револьвер.
Іван захитався і поволі, немов у роздумі, осів на вимитий морем до блиску дрін. З шипінням докотилася хвиля і змила кров з простріленого тіла. Ярославна впала на коліна біля Івана, піднімала його важку чубату голову, щось ніжно промовляла. Може просила відкрити соколині очі, усміхнутися, вимовити словечко…
Зціпивши зуби, я борсався, напружував м’язи — вірьовки врізувалися в тіло до кісток. Невже Галієв не добіг? Ще можна врятувати Ярославну. Ще можна погасити пожежу.
Ярославна підвелася і, мов сновида, ступила крок-другий до офіцера. Обличчя її було біле-біле, як пелюстки лілеї, а очі… Моторошно було дивитися в ці очі, сповнені невимовним горем і розпачем, гнівом і ненавистю. Один із солдатів злякано перехрестився. А вона тими страшними очима зиркнула в лице офіцерові. Не витримав він і поспіхом затулився рукою, наче обпекла його не поглядом, а жаром.