СІМ ВОРІТ

Захарченко Олена

Я не розуміла.

Я бачила звичайних людей, звичайну хату, звичайну бабу, дивакуватих трохи дідів, і не могла заставити себе повірити, що вони насправді – не вони, а щось інше, старе, страшне, непотрібне, чуже і потворне. Легше було повірити, ніби в них не всі дома, що це якийсь культ чи новопридумана релігія, що вони вербують мене в свої ряди, задурюють мені голову всяким дурним, щоб витягнути гроші, чи що їм там від мене треба. А часом мені здавалося, що це все не насправді, це все мені тільки мариться. Варто добре потрусити головою, і нічого

не буде – знов опинюсь у своїй кімнаті, де неприбрано і холодно, а по кутках звалені старі іграшки, які шкода викинути.

"Вона тебе не слухає! – сердито пробурчав тимчасом один із дідів і почовгав ногами. – Казав вам ще тоді – взяли б луччє мою онуку, а не її. Вона тупа якась".

"Ти мовчи! – обірвав Володя, – Онука твоя! Згадав. А тоді шо казав? Усе. Тепер ця дівка вже готова. Вона тепер вже богиня Інанна, і нічого не зробиш. Так шо…"

Тут я розплакалася.

"Ото ти подивись на неї… – забідкалася баба. – Така здорова голля, а плаче, як маленька! І не стидно?"

Мені стало стидно. Але я все одно плакала.

"Нічо-нічо, – сказав Шамаш, – хай поплаче. Ти говори далі, Енкі. Хай чує".

"Не треба, – просила в них баба. – Ти помниш, шо було з тою, шо раньш була Інанною, коли ми їй розказали? А помниш, шо дальш було? І яка з неї була польза? Товклася там собі в Дермані, в своєму монастирі, до самої смерті. І нила ото там, нила. Я, помню, до неї ходила – сяде, і хлипа, і хлипа, соплі пусте в рукав, і хлипа… Все ой сю-сю, яка ж я бідненька, і прощення мені ні тут, ні на том світі, ой сю-сю, замолю свої гріхи, монашкою, і плаче, і хлипа… Гидко глянуть. Так і вмерла десь там, хлипаючи – нічого не зробила. А все, бо ти отак, як зараз: хай терпе. А хіба то можна витерпіть?"

Вона знову погладила мене по голові.

Всі замовкли і ніби не знали, що далі робити.

Темніло на вулиці.

"А де… де ті дохлі динозаври?" – спитала я, хлипаючи.

Баба і діди, що сиділи на лавці, розреготались.

"А я вам казав, що буде наша?! – закричав Енкі і встав. – Побачите, справжня Інанна, нарешті, і буде вона йти, куди треба, і побачите, ще буду я її звідти рятувать, убивати того, хто тоді буде її коханцем…"

"Таке сказав при дитині! – забідкалася баба. – Шо з літ, то з розуму! Зовсім здурів!"

Після того мені ще пару разів натякали на якийсь, заборонений для мене, міф. А що я читала всі пісні і міфи тільки з оригінальних глиняних табличок – тобто фотографій їхніх, а переклад читати мені було заборонено, бо ще занапащу душу перекладача, то й досі не знаю, про що мова, бо тої таблички мені Енкі не дав. Щоправда, я читала пару шматочків із тих записів, які залишав мені Кирило Мефодійович (хто він такий і що йому від мене треба?).

З того вечора я їх часто бачила – нещасних, обідраних, злиденних, тинялися то там то сям, жили по різних хатах і квартирах, а іноді – і просто так, де доведеться. Якби не Енкі, який їх беріг і добував для них нові документи і гроші, то були б на вокзалах, по електричках, як цигани, як бомжі… Боги

давнього Шумера.

І так би й не знала нічого про їхню силу, про їхній світ, думала б: усе то казочки, щоб себе потішити, якби не… Якби не те, чого опинилася тут. Якби не була тут… Якби…

А бульки вже пішли дрібненькі, ковзали по мокрому плащі і не лускалися… Години, коли я буду стара? Але я дуже довго буду жити, якщо матиму дітей і вони матимуть дітей, житиму, поки не помре останній із моїх нащадків…

Дрібненькі бульки пахли по-різному тепер, вони вже ковзали навіть по обличчю і мали запах то трав, то парфумів, то чогось їстівного…

Я замислилась, і тут помітила, що вже йду по камінню, а не по дошці.

Спинилась і озирнулася – бульки летіли, світились і падали в прірву, над якою – ота тоненька дошка, чи що воно було, по чому я пройшла. Їх багато, летять і летять туди, в прірву, і світяться звідти переливчастими вогниками.

"Наташка!!! – закричала. – Чого ти мені не сказала?!"

"А шо, я мала тебе прєдупрєдить: тут пропасть, дарагая, упадеш – костей не зберемо? То ти б і мертва не пройшла б, єслі б знала, а так всьо нормально, йшла собі спокійненько, думала, шо нічо страшного. Ну чо ти стала? Пашлі, – і ми пішли. – А вобщє, ти маладєц. Жаль, шо вмреш".

"Не збираюсь".

"Ну, це ніхто не збирається…"

"Ха! Пішла б я сюди, якби мала вмерти! Ні, я не вмру!"

"Дура ти, хоч Інанна. Ніхто звідси назад не вертається. Тебе ж прєдупрєждали!"

"Наташ, ти не розумієш…"

"Да це ти не шариш! Ладно, не моє діло. Іди он – пора, а то спізнимося!"

Я стрибнула з каменюки вниз і опинилася перед старою фортецею, за воротами миготіли стовпи і дерева, ніби швидко їхали, я придивилась і зрозуміла, що це не вони, а я їду – бо сиджу в електричці, і скоро вже буде Красне.

У Красному я тинялася вокзалом, як неприкаяна. Чекала електричку з Тернополя до Львова. Був ясний день, Артура вже, напевне, поховали.

Як там Юля?

І не подзвониш, бо немає з чого. Я раптом здивувалася, що думаю про те, що мені робити у Львові, куди піти, де ночувати, в кого попросити мобілку… Я взагалі доїду до Львова? Я там буду?

Інанна має сім знаків сили – число сім магічне, отже, і воріт має бути сім, отже, це будуть уже останні.

Дочекатись електрички з Тернополя, і будуть ті ворота, буде Наташка знов, знову мене поведе…

Тут поруч задзвенів мобільний – а я сиділа на фонтані з рибами, там є такий, у Красному. Тут дивлюся – валяється мобільний, напевне, хтось загубив.

Я його взяла, глянула, хто дзвонить.

На екранчику було написано: "Кирило Мефодійович" – хм, дивно… і натиснула кнопочку зелену.

"Перепрошую, – сказав Кирило Мефодійович, – якщо ви уже не такі вперті, то я можу зараз під’їхати і вас забрати".

"Хто ви такий?"

"Кирило Мефодійович, лікар".

"Ви з наших?"

"Тобто?"